«Зараз я готую себе до того, що потрібно буде бути ще сильнішою»: історія львів’янки, яка вибралась з окупованого Мелітополя | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
30 Вересня, 14:39
logo-black

«Зараз я готую себе до того, що потрібно буде бути ще сильнішою»: історія львів’янки, яка вибралась з окупованого Мелітополя

Уляна провела більше місяця в окупації, а, вибравшись звідти, дізналась, що її хлопець – захисник Маріуполя – потрапив у полон. Свою історію війни і втечі від «руського міра» дівчина розповіла Львівській мануфактурі новин.

Мелітополь. Ніч на 24 лютого.  

Взагалі я родом зі Львова. За два роки до повномасштабного вторгнення разом з хлопцем ми переїхали до Мелітополя, адже він військовий, і у нього там був контракт. До того, що мало початись вторгнення, я була готова, адже все моє оточення в Мелітополі – це військові. Окрім того, за декілька днів до початку повномасштабної війни мій хлопець наполягав, щоб я їхала на Захід, однак я категорично відмовилась.

24 лютого вночі, десь близько другої години, я прокинулась від того, що літала авіація, однак в місті це було часто, і ми вже звикли. О 5-й ранку я прокинулась від вибуху, який був у Мелітополі на військовому аеродромі. Я відразу зрозуміла, що «почалось». Перші мої думки краще не озвучувати, а потім стало страшно. Але страшно не за себе, страшно за хлопця та своїх друзів, адже усі вони – військові, і на той час вони були біля Маріуполя.

Пролунав вибух, я прокинулась, після чого ми з подругою вийшли на балкон і побачили, як люди з речами бігли в машини і тікали. Загалом в перший день з міста виїжджало дуже багато людей. Залишалось в основному старше покоління або ж ті, хто не мав можливості виїхати.

Мені також відразу усі казали виїжджати. Але, скажу відверто, це говорили люди, які були тут, на Заході, де більш-менш спокійно. Тут вони просто не усвідомлюють, що це не сядеш умовно на маршрутку і поїдеш. Виїхати міг лише той, хто мав власний автомобіль. Тому в  перші дні це навіть не обговорювалось. В мене ж на той час були лише думки, куди б податись в безпечніше місце, а також де знайти їжу.

Окупація

24 вечором росіяни вже були під Мелітополем. Нацгвардія спершу намагалась захищатись, однак зрештою вирішили зробити, як на мене, правильно, і відступити, адже росіян було дуже багато, а також це дало можливість врятувати життя цивільних людей.

На вулицях був жахливий хаос, величезні черги до банкоматів, де вже не було грошей. Люди розкуповували усе. Однак з кожним днем купувати щось ставало все складніше, адже ціни були просто шалені. Ковбаса коштувала 900 гривень, а туалетний папір, який раніше був по 5 грн, був вже 30-40.

Загалом Мелітополь перший прославився масовим мародерством: люди розкрадали усе. Супермаркети були розграбованими, а потім те награбоване крадії продавали.

В цей день я виїхала на околицю міста у приватний будинок, де були лише жінки. Нас було 11. Ми розгрібали підвали, аби ховатись, бо били росіяни так сильно та часто, що будинок ходив ходуном. Час від часу, коли обстріли припинялися, ми виходили на вулицю. Здебільшого виходили лише тому, що в підвалі було нереально холодно. Спали в домі на першому поверсі в речах, бо в підвалі ми б усі не помістились. Спускались лише тоді, коли будинок вже трясло.

Все робилось в більшості на автоматі. Лиш чули звуки пострілів – відразу у підвал. Ну а згодом стало взагалі байдуже, ніхто у підвали вже не спускався.

З їжі було те, що позалишалось в кожного вдома. Було таке, що знайомі мали можливість щось в Мелітополі прикупити і передавали. Загалом в цей період апетиту як такого не було, ми їли, аби підтримувати свій організм. Жили то без світла, то без води, то без газу. Звісно, опалення та зв’язку також не було. Надіялись, що піде дощ, але потім воду на деякий час таки дали. Це вже було неймовірно круто.

Продукти поступово закінчувались, тому єдиним варіантом було їздити в Мелітополь. Для цього ми викликали звичайне таксі, і через російські блокпости їздили у місто, бо вибір був невеликим: або їдеш на свій страх і ризик і будеш їсти, або залишаєшся голодний.  Таксі було звичайне, а от його тарифи – не зовсім. Лише на дорогу йшли шалені гроші. До прикладу, де раніше я платила 100 гривень, після 24 платила вже в 10 разів дорожче.

Рух опору: мітинги в Мелітополі

Коли я йшла Мелітополем, було враження, наче я в якомусь фільмі. В місті була пустота, все розкрадене, розбите, вулицями ходять військові. Якщо люди щось продавали, вони підходили, брали те, що їм подобалось, і йшли.

В Мелітополі було багато противників, які ходили на мітинги. Людей було десь 200 точно. З українськими прапорами вони ходили і кричали, хто українською, хто російською, аби окупанти забирались геть з міста.

Росіяни ці мітинги розганяли, стріляючи в повітря, а потім і в людей. Згодом мітингувальників стали викрадати: їх вивозили в поле і залишали, після чого люди пішки по декілька днів йшли назад. З часом акції протесту припинились. Я особисто участь у мітингах не брала, лише спостерігала. В мене не було такої можливості.

Нормально жити в місті було неможливо, адже вони поводились так, наче вони господарі, і ми їм маємо бути вдячними за те, що сьогодні дихаємо. Єдиний «жест доброї волі» – коли вони розбили вхід одного з місцевого АТБ і пустили людей забирати продукти, які там були. Це вони назвали допомогою людям.

Техніка в місті щодня їхала ешелоном. Танки, БТРи, вогнепали. Зокрема я вперше побачила машину, у якій є колечка для зброї. Вони постійно їздили саме на такій машині, і звідти стирчав автомат. Для мене це було страшнішим за танк, бо до них ми з часом привикли, а від цих машин не знали чого чекати.

Загалом після 2014 року, коли люди розказували за татуювання, речі, які закопували, для мене це було дико та незрозуміло, але цього року я робила те саме, аби нас не засікли. Не дай Бог у тебе б знайшли зв’язок з військовими…

Ми просто закривались на всі замки, лишній раз ніхто на вулицю не виходив, аби вони не знали, що тут хтось живе. Бо бували сусіди збоку, які казали: «о, наканєц-то путін прішол». Тому було страшно, адже вони знали, що ми були пов’язані з військовими. Наші хлопці нам казали, щоб в такому разі ми казали, що наші чоловіки 200-ті.

Тих, хто здавав, було багато. Саме наші сусіди хотіли співпрацювати з росіянами, коли ті вже були у Мелітополі. Були чоловіки, які співпрацювали. Вони ходили з білими стрічками та патрулювали місто. Також робили рейд по АТО-шниках та їх сім’ях.

Викрадена українська гуманітарка та «безкоштовна» російська

Ми дуже довго чекали на гуманітарну допомогу. Чекали, однак так і не отримали. Адже коли наша гуманітарка приїхала, самопроголошена міська голова Галина Данильченко її забрала і роздала російським солдатам. Цивільні не отримали нічого. Єдине, що дала ця гуманітарка жителям, –  частину людей вдалось евакуювати тим транспортом, який цю гуманітарну допомогу у Мелітополь привіз.

Коли в місто нібито приїхала російська гуманітарка, росіяни привезли також своїх людей. Ті, кого вони знімали на камеру для ТБ, були не наші люди, вони приїхали з акторами. Потім вони роздали її кільком літнім людям. Однак потім цю гуманітарку росіяни почали продавати.

Дорога до Запоріжжя

Коли я вирішила таки виїжджати, то почала шукати варіанти. Загалом за перевезення усі платили. Мені пощастило, бо я зарезервувала місце остання, тому заплатила лише 4 тисячі гривень. Інші, хто їхав зі мною, платили то 8, то 10, то, бувало, й 16. В кожного водія була своя цінова політика.

Проїжджали ми 11 російських блокпостів, вони були на кожній заправці. Виїхали вранці, десь 05:30, і вже десь близько 23:00 потрапили до Запоріжжя. Телефони усі мали бути почищені, не дай Бог там хоча б якесь фото знайдеться.

Нам пощастило, що ми були 50-ті, перед нами ще було чимало фур/автобусів, проте нас пропустили. В обід за нами було вже більше 2 тисяч легкових автомобілів в черзі. Люди виїжджали постійно і масово.

Ми їхали через Василівку, зупиняючись біля кожного блокпоста. росіяни оглядали машину, чоловіків виводили і оглядали на наявність татуювань. Потім перевізники давали їм горілку або сигарети, і ми їхали далі. Перевізниками, до речі, були українці. На кожному блокпості вони виходили, говорили з росіянами, і домовлялись, що мають привезти їм на наступний раз.

Мій хлопець – захисник Маріуполя

Мій хлопець в той час захищав Маріуполь, він був на заводі Ілліча. Зв’язок з ним був дуже-дуже рідко, і він майже нічого не розказував. Згадував про те, що багато наших 200-х, дуже багато 300-х. Але все ж більше було їхніх. Загалом він сказав, що єдина перевага росіян – авіація.

Зараз він у полоні. Їх здав командир батальйону, сказавши, що вони йдуть на зелений коридор. За два дні до цього він подзвонив мені і попрощався, сказавши, що не повернеться. На той момент у нього вже були два поранення. У полоні він від 5 квітня. Росіяни не дали нам можливості зв’язатись, але я знаю, що він в Оленівці. В мене з ним зв’язку, на жаль, немає, лише через інших людей, які разом з ним у полоні, я дізналась, що він живий.

Єдина мрія – повернути коханого додому

На жаль, війна робить людей дуже жорстокими, тому більшість, і я в тому числі, все сприймають як належне. Смерть друзів, смерть близьких. Для мене це – війна, а на війні по-іншому бути не може. Психологічно складно, але це «складно» я показую лише собі. Адже якщо я почну розкисати, то довго так не протягну.

Раніше я ніколи не розуміла військових, які після війни не могли адаптувались до цивільного життя. Тепер, на жаль, я їх цілком розумію. Важко зараз ходити по Львову. В центрі я гуляти не можу взагалі, адже там величезне скупчення людей, і я одразу піднімаю голову вгору, думаючи, що зараз має бути вибух. Я ще досі не адаптувалась до нормального життя, і не знаю, коли це станеться. На щастя, трохи допомагають ліки, а також заняття з психотерапевтом.

Наразі я шукаю роботу, а також збираю необхідну інформацію, аби витягнути з полону всіх, хто ще там знаходиться. Радію, що вже багато хто зі знайомих звідти вийшов.

Щодня сподіваюсь на краще і нестерпно чекаю на повернення коханого. Дуже хочу нарешті витягти його з полону, відгодувати, полікувати, разом з ним пройти весь цей шлях реабілітації. Зараз я готую себе до того, що потрібно буде бути ще сильнішою, адже якщо я здамся, йому буде ще важче. Напевно він – одна з найголовніших причин, чому я досі тримаюсь.

Вікторія Михаць

  • 0
  • 1687
Схожі публікації