У квітні минув рік відколи Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької відновив свою діяльність в умовах повномасштабного вторгнення. Львівська Опера стала першою, яка повернулась під час воєнного стану. Чому так швидко відкрили свої двері для глядачів і як змінилась робота Опери в умовах повномасштабної війни Львівській мануфактурі новин розповів генеральний директор – художній керівник театру Василь Вовкун.
Пане Василю, чому так швидко, лише через трохи більш як місяць вимушеної паузи вирішили повертатися до роботи? Пригадую, тоді ми всі перебували в шоковому стані, намагаючись збагнути і прийняти нову реальність…
Так, спочатку був шок, розгубленість, страх… Тому що війну ми бачили тільки в кіно чи читали про неї в книгах. Ми вже не думали про те, що в 21 століття буде така жорстока і цинічна війна. Це ж не просто війна, це щось таке очевидно більше. Ірпінь, Буча показали справжній жах цього всього …
Одразу після повномасштабного наступу члени нашого колективу кинулись допомагати армії. Хтось пішов в тероборону, жінки взялися шити деталі до військового одягу, певні медичні речі… Тобто кожен взявся робити те, що міг в той момент, щоб допомогти.
З іншого боку Львів перетворився у Вавилон – зі Сходу, з Півдня, з Центру море людей їхали сюди. Тож у кожного вдома було по 8-20 чоловік додатково, спали на підлозі тощо… І дивлячись на всю цю картину та маючи інформацію, що з українських міст пішов величезний відтік творчого потенціалу, зокрема, з театрів – артисти балету, оркестр, вокалісти – я розумів, що треба відкриватися, щоб зберегти колектив. Так, це було дуже ризиковано. По-перше, треба було підготувати укриття і ми це зробили. По-друге, розуміючи, що колаборанти є всюди, не лише на Сході і Півдні, а театр є скупченням великої кількості людей, ми найняли спеціальну охорону, яка має досвід відслідковування людей в масі, закупили металошукачі і сейфи для зберігання сумок. І вже зараз можу сказати, що виявляли не лише холодну зброю, але й вогнепальну. Ризики були дуже високі, тож відповідною була й підготовка.
Напруженість щодо організаційних питань була досить висока. Тому що ми переживали і за сцену – за творчу частину, і за глядача, за його безпеку.
Якщо підсумувати, то нашою надзадачею було збереження колективу і нам це вдалося. У нас лише кілька людей виїхали за кордон. Тож театр працює у звичному режимі. І підтвердженням цьому стала нагорода, яку я отримав 28 листопада в Мадриді. Це нагорода за те, що наш театр повноцінно працює під час війни. І в історії театру вона залишиться як найпрестижніша, бо це свідчення, що ми не просто працюємо, ми творимо прем’єри під час війни.
Хто були ці перші «воєнні» глядачі? І хто приходить зараз? Чи змінився ваш глядач за цей час?
Першими глядачами були переселенці, десь 90 відсотків. Ми це відчули по розмові, по поведінці. Зараз ситуація інша, є і львів’ни і люди, які вимушено опинились в нашому місті.
Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, кожен з нас не відривався від телевізора і телефону, бо ми всі весь час були в новинах. Тож театр хоча б на дві-три години відволікав від цього надзвичайного психологічного напруження, дозволяв відволіктися, пережити інші емоції, через мистецтво відчути, що життя переможе.
Але війна справді змінила нашого глядача, збільшила його кількість. Люди хочуть йти в театр, але ми можемо приймати тільки 300 глядачів з огляду на кількість місць в укритті. До речі, про це говорять керівники й інших театрів – про збільшення глядацької аудиторії. І це також пов’язано з тим, про що я говорив раніше – люди хочуть психологічно відпочити, за допомогою мистецтва перенестися в іншу паралель.
І ще, раніше глядач приходив в театр відпочивати. Зараз потреба в нього інша й інше сприйняття вистав. Він сприймає їх, заглиблюючись в конфлікт твору. Час загострив всі відносини. Сцена стала більш відкрита, вона собі не дозволяє фальшивити в час війни. Працюємо на повній віддачі і тоді відбувається катарсис, і так і має бути в театрі.
Також можу сказати, що наш глядач помолодшав – зараз молодь призначає побачення у нас в театрі, стає популярним робити подарунки у вигляді запрошень на виставу, наприклад. Я думаю, що це пов’язано з тим, що наш театр активно змінює своє творче обличчя. Я маю на увазі програму «Український прорив», завдяки якій міняється стилістика, форми, прем’єра стає справжньою подією.
А що змінилося в театрі для глядача у порівнянні з довоєнним станом?
З 1 квітня минулого року ми почали перед кожною виставою виконувати гімн України. Оперний єдиний театр в країні, який це робить. Це додає віри в перемогу, додає переможного духу. З іншого боку, це вшанування пам’яті тих, хто загинув у цій війні. Я думаю, ми це залишимо назавжди, бо це відбувається дуже гармонійно і глядач підтримує цю нашу ініціативу, аплодуючи після виконання гімну. До речі, ми звернулися до всіх театрів, щоб вони також запровадили цю практику, але кожен вирішує сам. Щодо інших змін, то це ті безпекові моменти, про які я говорив раніше.
Повітряна тривога: на скільки вона заважає, як впливає на роботу театру під час вистав?
На перших етапах це було шоком. Не критично, якщо тривога на початку вистави, а якщо десь посередині, коли артист вже емоційно доходить до певного рівня, а йому треба зупинитися і потім починати знову, а він розхолоджується, він боїться загубити той накал, який був… Це справді складно. Для глядачів це, можливо, простіше. Ми переміщаємо їх в укриття, де є плазма, на якій йде показ вистав. Але глядач не йде з театру, чекає, отже, є потреба. Але загалом я не можу сказати, що повітряні тривоги аж надто часто траплялися під час вистав.
Як війна позначилась на репертуарі театру?
За останній рік в умовах повномасштабної війни ми зробили кілька прем’єр. Я маю на увазі постановку нашого українського композитора класика Євгена Станковича «Страшна помста» за Миколою Гоголем. Пізніше до 300-річчя Григорія Сковороди ми поставили справжнє дійство «Пізнай себе».
Резонансна подія відбулась в Опері у лютому цього року. Після вторгнення в Варшаві створили український оркестр музикантів, серед яких п’ятеро були з Львівської Опери, і він об’їхав всю Європу і США. Завершити цей тур мали в Києві 24 лютого до річниці повномасштабного вторгнення. Але через інформацію, що може бути надто небезпечно в столиці концерт-реквієм “Пам’яті нескорених” відбувся 22 лютого на сцені Львівської Опери. Це була подія, яку ми транслювали онлайн на весь світ.
Зараз же ми готуємо прем’єру «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовського. Але це буде осучаснена, актуалізована опера зі зміненим сюжетом і аранжованою музикою. Також, можливо, ще встигнемо зробити прем’єру балету «Даремна обережність». І якщо буде фінансування, то поставимо оперу «Діалоги кармеліток» Франсіса Пуленка, яка досі не ставилась на українських сценах. Це фантастичний твір, який розповідає про кубинську революцію, яка знищує все духовне, і тут є перегук з тим, що ми бачимо в сучасній російсько-українській війні. Також до кінця року ми будемо виконувати ораторію «Псальми війни» Євгена Станковича…
Якщо говорити про вплив війни, то без цього ніяк. Мистецтво не може залишатися осторонь, але воно не може бути й буквальним, мистецтво передає зміст через метафори.
Бачимо, що війна не зупинила вас і Опера продовжує свою роботу. За підсумком цього складного року, як трансформувався театр?
Театр працює вже шостий рік в постійній трансформації. Так, перший місяць після вторгнення вибив і, побачивши саме це, ми попри всі ризики вирішили відкрити театр і, таким чином, зберегти його. Звичайно, ми не знали, на яких умовах будемо існувати, бо театр живе за рахунок продажу глядацьких квитків. Минулого року ми недоотримали 21 мільйон гривень, а цього року – вже 43 мільйони гривень. Але, слава Богу, театр і цей удар витримав, і минулий рік ми завершили без боргів комунальні послуги, зокрема. Тобто, ми навчилися в цих умовах краще рахувати, більше увагу звертати на маркетинг і рекламу, щоб глядач приходив. У нас працює два зали: великий зал і малий – музичний салон, який весь час збирає аншлаги. Вочевидь, за рахунок правильної творчої політики. Але я не можу сказати, що ми сильно змінилися, ні. Будемо відверті, ми не пережили те, що пережила київська опера, наприклад, чи харківська, трупа якої змушена була виїхати в Європу. Менше це торкнулося Одеси, але у них, з іншого боку, дуже багато працівників виїхали.
Чи поповнилась трупа за рахунок артистів оперних театрів, які змушені були виїхати з рідних міст?
Так, двоє приїхали з Дніпра, це прекрасний тенор і сопрано, в балеті працюють артисти з Харкова. До речі, ті артисти з Харкова, Одеси, Києва, які приїхали до Львова після 24 лютого 2022 року, приходили до нас в театр займатися, виходили у виставах, хористи виходили в хорах. Ми їх не покинули і давали таку своєрідну творчу реабілітацію. І це дуже їх розчулило.
Водночас кілька працівників Опери зараз служать в лавах Збройних сил України.
Розмовляла Юлія Аронова
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
