“Мене називали “бандерівцем” лише тому, що я львів’янин”: колишній азовець Богдан Равліковський про пекло Оленівки та повернення на фронт
Він попрощався з матір’ю на Азовсталі, готуючись до смерті або полону. У російській неволі його змушували дивитися на наслідки теракту в Оленівці, а після звільнення він знову повернувся на війну. Львів’янин Богдан Равліковський — один із тих, хто пройшов Маріуполь від початку до кінця. В інтерв’ю Львівській мануфактурі новин колишній азовець та офіцер Третього армійського корпусу відверто розповів про злочини росіян, стан української армії та власну мрію після війни.
Равліковський переконаний, що особливе ставлення до азовців у полоні пояснюється тим, що саме вони стали символом українського спротиву на початку повномасштабної війни.
«Ми були дуже резонансними. Для росії ми стали тією кісткою в горлі, яка застрягла ще на початку вторгнення. І це відчувалося в усьому. Мене називали “бандерівцем” лише тому, що я львів’янин. Постійно нагадували, що я азовець. Ми завжди утримувалися в найскладніших умовах і, наскільки я знаю, утримуються так досі», – каже військовий.
Попри те, що частину командирів «Азову» вдалося звільнити раніше, це не вплинуло на єдність військових.
«Я був щиро радий за кожного, кого обміняли. За Редіса, Калину, Тавра та інших хлопців. У той момент мені було байдуже, що це не я. Я був щасливий, що вони повернулися додому», – розповідає Богдан.
Після звільнення з полону Богдан Равліковський доволі швидко повернувся до війська. Він зізнається: часу на тривале відновлення просто не залишилося.
«Мій друг, який вийшов раніше, сказав: “Давай швидше, потрібна допомога. Немає часу відпочивати”. Тоді якраз формувалася 12-та бригада “Азов”. Більшість азовців ще були в полоні. Ми максимально швидко пройшли лікарів і повернулися до служби. Хотілося якнайшвидше знову бути корисним. Бо для мене моя війна тоді не закінчилася», – каже чоловік.
За його словами, він усвідомлював усі ризики ще до потрапляння в полон.
«Я був готовий до того, що можу загинути, можу вийти скаліченим або взагалі не повернутися. Але іншого варіанту тоді просто не існувало», – згадує військовий.
Офіцер наголошує: вихід з «Азовсталі» був виконанням наказу про припинення оборони міста, а не добровільною здачею в полон.
«Ми були готові воювати далі. Ми прямо говорили росіянам: заберіть поранених, а ми продовжимо бій. Найбільшою проблемою була відсутність медикаментів і можливості рятувати тяжкопоранених. Якби їх вдалося евакуювати, ми б продовжували оборону. У мене самого були поранення ноги та ока, але я був готовий далі битися», – наголошує Богдан.
За його словами, Захисники Маріуполя чудово розуміли, що відбувається навколо них.
«Ніхто не жив ілюзіями, що прилетить якийсь міфічний гелікоптер або припливе корабель і всіх врятує. Ми бачили реальність і розуміли, куди все рухається», – говорить Захисник.
Одним із найстрашніших епізодів полону для Богдана Равліковського став теракт в Оленівці. На той момент він перебував у дисциплінарному ізоляторі.
«Вранці після теракту мені сказали: “Ти готовий іти збирати ручки й ножки своїх побратимів?” Це був спосіб психологічного тиску. Я відповів, що готовий. Я бачив згорілі тіла, де вже було важко когось упізнати. Побачив хлопців, яким просто не надали медичну допомогу, і вони стекли кров’ю. А ще я бачив, як росіяни принесли мішок з уламками HIMARS і розклали їх спеціально для російських медіа. Вони хотіли показати, ніби це Україна вдарила по своїх військових. Вони усміхалися, були в гарному настрої, все знімали на камери. Для них це було шоу», – згадує Богдан.
Після фронту та полону різниця між прифронтовими містами й тилом відчувається особливо гостро.
«Маріуполь чи Краматорськ неможливо порівнювати зі Львовом. Тут люди можуть гуляти, пити каву, жити звичайним життям. А там сирени звучали практично цілодобово. Авіація працювала без зупинки. Тому відчуття війни на заході країни справді дещо притуплене», – говорить колишній азовець.
Водночас він не засуджує цивільних за бажання жити нормальним життям.
«Я не проти того, щоб люди відпочивали. Навпаки. Я давно навчився розділяти військову службу і цивільне життя. Але мене дивує, коли люди роками ховаються від мобілізації й живуть у постійному страху. Для мене це незрозуміло», – каже Богдан.
Говорячи про ситуацію на фронті, Равліковський визнає, що війна залишається складною, але переконаний: Україна має шанс змінити її хід.
«Плани росії вже зруйновані. Вони точно не досягнуть того, чого хотіли. І я думаю, що зараз ми можемо зробити переломний момент. Але нам дуже важливо зробити це до зими», – наголошує Захисник.
На його думку, ключовим фактором залишатиметься енергетика.
«Електроенергія для нас — це критично важлива річ. Для них паливо, для нас енергетика. Це основа функціонування держави, виробництва, роботи інфраструктури. Тому нам потрібно максимально посилювати свої позиції ще до настання холодів», – наголошує офіцер.
Офіцер переконаний, що одним із головних чинників успіху України стали технології та безпілотні системи.
«Недавно хлопці показували мені відео, де роботизований комплекс стоїть в укритті, бачить російських військових і просто відкриває по них вогонь. Ми вже дійшли до того, що роботи воюють за нас. Це величезний крок вперед», – говорить воїн.
Водночас він наголошує: повністю замінити піхоту неможливо.
«Люди все одно залишаються основою армії. Але дрони вже зараз виконують величезну частину роботи. Вони рятують життя наших військових, дозволяють знищувати ворога ще на підходах і значно змінюють саму логіку війни», – каже Богдан.
Якщо говорити про найважливіші зміни в армії, то відповідь офіцера проста.
«Найголовніше зараз — дати можливість відпочити піхотинцям. Це люди, які несуть на собі основний тягар війни. Їм потрібна заміна. Потрібні нові люди. Не тому, що хтось не хоче служити, а тому що люди мають мати можливість відновитися. Другим пріоритетом є те, що дрони мають або замінити піхотинця там, де це можливо, або хоча б суттєво зменшити його втрати», – ноголошує воїн.
Попри багаторічну службу та військовий досвід, про політичну кар’єру Богдан Равліковський не мріє.
«Чесно кажучи, я себе в політиці не бачу. Люблю відкритих людей, а політика часто працює за іншими правилами. Сьогодні ти хороший політик, а завтра про тебе пишуть щось зовсім інше. Мені простіше на фронті. Там люди значно прозоріші», – розповідає чоловік.
На запитання, де він бачить себе після війни, офіцер відповідає без вагань: «Чесно? Напевно, десь у селі в Карпатах. Подалі від усіх». Та навіть після завершення бойових дій, він переконаний, що на Україну чекатиме ще дуже довгий шлях.
«Нас чекає реабілітація військових. Нас чекає реабілітація суспільства. Відбудова міст, інфраструктури, країни загалом. Тому для нас війна завершиться далеко не в той день, коли замовкнуть гармати», – говорить Захисник.
На завершення Богдан Равліковський додає, що після звільнення з полону був приємно вражений тим, наскільки українське суспільство підтримувало Захисників Маріуполя та їхні родини.
«Коли я вийшов з полону, то, чесно кажучи, не так собі все уявляв. Але побачив підтримку людей, побачив акції на підтримку полонених, побачив, що нас чекали. Це дуже важливо. Насамперед для родин, які мають знати, що їхніх синів, чоловіків і батьків не забули. І це дуже важливо для тих військових, які ще повернуться додому й побачать, що про них пам’ятали весь цей час», – додає Богдан Равліковський.
Разом із тим він наголошує: значна частина Захисників Маріуполя досі перебуває у російському полоні, а кількість азовців, яких вдається повернути під час обмінів, залишається вкрай незначною.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
