“Я бачила автомат, націлений на мене”: історія переселенки, яка українізовувала село на Херсонщині та пережила 13 місяців окупації

65-річна Іванна Жукова народилася у селі Дроздовичі на Львівщині. Згодом через сімейні обставини переїхала на Херсонщину, де реалізувала себе як директорка народного дому. Вона організовувала українські заходи, розвивала місцеву культуру, українізовувала село. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення росії, пані Іванна прожила 13 місяців в окупації. Попри страх і небезпеку, вона не зламалася. Після важкої і небезпечної втечі через Крим і росію повернулася на рідну Львівщину.

Тепер Іванна живе у Городку і знову працює директоркою народного дому — цього разу в селі Родатичі. Весь цей важкий період жінка документувала у зошиті своїми спогадами. Про те, як українізовувала село на Херсонщині, пережила 13 місяців окупації та адаптувалася на Львівщині, Іванна Жукова розповіла LMN.

«У 1996 році я переїхала на Херсонщину. Спочатку працювала старшим заступником їдальні в колгоспі, згодом — у садочку. Я дуже люблю співати й танцювати, тому й мої вихованці знали всі вірші та пісні з журналу “Барвінок”,» — розповідає пані Іванна.

Жінка згадує, як почала українізувати своє село через культуру.

«У 2006 році мене закликали стати директоркою народного дому. Я вирішила, що окрім традиційного святкування Нового року потрібно організувати щось нове. Тоді я створила Свято коляди. Навчила дітей колядувати, і ми ходили селом. Люди були в захваті, казали, що такого більше ніде не бачили. Ми проводили це свято щороку до 2021 року. Так у нашому селі почалася справжня українізація»,- говорить пані Іванна.

Згодом пані Іванна започаткувала ще одну чудову традицію.

«Я запропонувала провести Свято святого Миколая. Вперше в селі! Я навчила дітей співати “Святий отче наш Миколаю”, щоби вони співали разом із батьками. А наприкінці вся школа разом співала “Ой хто, хто Миколая любить”. Це свято було таким теплим і світлим, що залишилося в пам’яті надовго»,- каже жінка.

2007 року Іванна організувала святкування Дня Незалежності України.

«Я створила жіночий вокальний колектив “Василина”. Ми співали українські народні пісні, виступали в сусідніх селах. Нас дуже гарно приймали, люди слухали нас із теплом і плескали. І так ми виступали до 2021 року»,- каже пані Іванна.

Та мирне життя перервала війна.

«24 лютого 2022 року я прокинулася о 4:40 ранку від страшного дрібежіння землі. Я вийшла на сходи й побачила заграву вогню — за 70 кілометрів від нас уже йшли бої. Я розбудила сім’ю і ми почали збирати речі. Люди були в паніці, вибухи не припинялися. Ми стояли в чергах за хлібом, нам давали по половинці. Я не знала, чи дочекаюся завтра»,- розповідає жінка.

З часом з’явилися російські продукти, а потім — і примус до російської пенсії.

«Мій чоловік, я і ще одна сусідка не хотіли брати їхніх грошей. Але одного дня вони приїхали додому і змусили. Це було принизливо і боляче. Пам’ятаю ці гули моторів, коли БТРи заходили в село, наставляли автомати на людей. Одного разу у Великодній четвер я бігла додому, а на мене їхав БТР із автоматом, націленим просто в мене. Я думала: зараз мене вб’ють»,- каже пані Іванна.

Найтяжче, за її словами, було через облави та допити.

«ФСБ і кадирівці в масках часто приходили до мисливців, учасників АТО. Ми з чоловіком дуже боялися за нашу доньку, яка працювала вчителькою української мови. Але, слава Богу, 27 серпня їй вдалося виїхати разом із патронатною сім’єю», – розповідає жінка.

Не витримавши життя під окупацією, пані Іванна вирішила тікати.

«Я сконтактувала з міжнародним перевізником. 19 березня 2023 року ми виїхали через Нову Каховку, Каланчак, Армянськ, Сімферополь, Кримський міст, росію. На кожній пересадці нас перевіряли. Я брехала, що їду в Польщу на хрестини внука. І тільки коли ми перетнули російський кордон і побачили прапор ЄС на латвійському пункті — тоді вперше за багато місяців змогли вільно дихати. Ми плакали, кричали “Слава Україні!”, ми були вільні»,-зі сльозами на очах розповідає пані Іванна.

Повернення додому було особливим.

«Проїхавши Латвію, Литву і Польщу, коли ми перетнули український кордон у Раві-Руській, я не могла стримати сліз. А коли в’їхали до Львова, мене вразило, що тут усе мирне: люди ходять вулицями, працюють магазини, їдуть машини. Перший місяць я просто ходила містом, милувалася вітринами, дихала вільним повітрям. Це може зрозуміти лише той, хто повернувся з окупації»,- говорить переселенка.

7 квітня цього року чоловік пані Іванни зміг дістатися до Львівщини, залишивши в Херсонській області відремонтований, доглянутий будинок — що далося йому надзвичайно важко. Нині подружжя проживає у доньки в місті Городок. Нове життя знову привело Іванну до культурної праці.

«Мені запропонували стати завідувачкою філії КЗ “Братковицький центр дозвілля та надання культурних послуг “Народного дому” в селі Родатичі. 4 квітня 2024 року я зайняла цю посаду. Спершу було важко знайти таланти в новому селі, але люди допомагали. Ми вже провели кілька гарних заходів: до Дня матері, Дня Незалежності, організували коляду. Зараз готуємо благодійний концерт до дня пам’яті Володимира Івасюка “Недоспівана пісня”. Мені дуже подобається, що в цьому селі молодь духовна і активна»,- каже жінка.

Попри біль втрати дому на Херсонщині, пані Іванна переконана: потрібно шукати себе й працювати там, де ти є, бо лише власними зусиллями можна будувати своє життя й Україну.