“Мої пацієнти, дивлячись на мене, бачать, що не можна здаватися”: історія пораненого ветерана, який став масажистом

Після важкого поранення на фронті Олег Гураль втратив зір, але не втратив віру в життя. Чоловік, який ще вчора боронив Україну зі зброєю в руках, сьогодні допомагає пораненим військовим у реабілітаційному центрі.

24-річний Олег Гураль родом з села Оброшино на Львівщині. У квітні 2020-го року він підписав контракт та пішов служити в лавах 80-тої окремої десантно-штурмової бригади, а вже в листопаді 2022 року чоловік отримав поранення, через яке втратив зір. Як Олег зустрів повномасштабне вторгнення, які емоції відчував, коли дізнався про травму та чому вирішив опановувати професію масажиста – він розповів LMN.

Навчався Олег у Львівському національному університетіветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Ґжицького. Під час студентства підробляв та займався пошуком роботи за спеціальністю.

“Одного вечора виходив гуляти і в брамі побачивповістку, тому вирішив піти на таку, свого роду,перезагрузку. Про армію думав ще з дитинства, бо по маминій лінії кожен в родині – військовослужбовець. Відтак, долучився до 80-ї ОДШБ. Я попав в перший батальйон ротової підтримки, гранатометний взвод. Перша моя посада це – номер обслуги. Потім, коли на мене можна було покластися в роботі, я став старшим навідником. Згодом ми мали їхати на ротацію, потрібен був бойовий медик зводу. Через те, що я мав поняття медицини, мене поставили на цю посаду. Вже 14 січня 2022 року був відправлений в навчальний центр для бойових медиків у селище Десна Чернігівської області. Там і зустрів війну”, – пригадує ветеран.

За словами Олега, про те, що почнеться повномасштабна війна, він знав і очікував, бо вже з осені на території росії почалися навчання під назвою «Запад-2022», але як саме це відбудеться не уявляв.

“День почався неочікувано. Ми моніторили новини і побачили, що напередодні багато дипломатів почали вертатися в свої країни. Зрозуміли, що це не просто так. Вже вночі було чути вибухи. Також певні військовослужбовці, інструктори та командири почали збирати документи і палити їх. Пізніше, як пояснив старшина, краще нехай ми їх спалимо, ніж вони потраплять до ворога. Почалися розмови, що є ракетні прильоти по військових частинах поряд. Ми почали отримувати сухпайки, зброю та боєприпаси. Я нічого не встиг взяти з собою в рюкзак і перші чотири ночі в Деснянському лісі спав на соснових гіляках. Один хлопчина встиг взяти з собою спальний мішок і ми четверо накривалися розкритим спальником. В таких умовах ми прожили близько тижня”,- розповідає Олег.

Декілька місяців служив на різних напрямках, виконуючи бойові завдання. 30 листопада 2022 року, вже на завершенні харківської операції, чоловік отримав важке поранення.

“В нас було завдання – знайти місце прориву по напрямку Сватове – Кремінна. В одному із населених пунктів штурм перетворився на зачистку, бо вони знали хто така 80-та окрема десантно-штурмова бригада і знали її спроможності. Ми проходили по селу для контролю. На одному подвір’ї я обходив будівлю та зачепив розтяжку, яку не помітив… Через три секунди мені потемніло в очах, але я залишився при свідомості. Прибіг мій товариш та запитав чи все добре. Я себе почав перевіряти на дотик, чи немає поранень та крові. Судячи по словах товариша, він був здивований, як після такого я вижив, адже мав пошкоджену голову. Мені здавалося, ніби через декілька секунд вже прибігли медики і почали надавати допомогу. Через 10-15 хвилин після поранення я втратив свідомість”, – згадує ветеран.

Як виявилося, уламок 3,5 мм застряг в центрі мозку Олега. Вісім днів він був без свідомості, двадцять вісім днів – в комі.

«У день напередодні святої вечері, 5 січня 2023 року я вийшов з коми. З неї мене вигнали мерці. Це був дивний сон, в якому я побачив свого діда та сусіда, яких вже немає в живих. Останнім, кого я побачив, був батько мого двоюрідного брата, який помер ще в 2008 році. Я неначе йшов біля дороги, а він їхав на машині і повна тиша. Я почув, що їде авто, оглядаюся і впізнав вуйка Ігора. Він почав помалу їхати біля мене, відкрив вікно і каже: «Олег, здоров. Як ти?». Я говорю: «Та в мене все добре. До вас йду». Від цих слів, у нього пропала усмішка. Тоді він сказав: «Як до мене? Давай назад». Потім він закрив вікно машини і дав газу. Я зробив ще декілька кроків та неначе вперся в стіну з повітря і не міг далі йти. Тоді я відкрив очі і сказав: «Мама». На той момент це було все, на що мені вистачило сили, а після – заснув. На наступний день прокинувся, але в очах була темнота”, – пригадує чоловік.

Олегу багато чого не говорили, щоб він не хвилювався. Було складно, адже часто боліла голова. З часом пройшов реабілітацію у Львові, а потім в Громадській спілці «Сучасний погляд» під керівництвом пані Олесі Перепеченко.

“Туди я вперше приїхав з мамою, і тоді моя реабілітація була не дуже активна, через моє небажання, адже я не хотів визнавати, що вже незрячий. Коли я навчився ходити з тростиною, користуватися телефоном за допомогою спеціальної програми, то почав думати, чим мені займатися далі. Саме на цій реабілітації в «Сучасному погляді» один з масажистів порадив мені пройти курси масажу, адже я маю поняття в медицині. Тоді я це не сприйняв, але в думці воно залишилося. Згодом мені повідомили, що у Львові є можливість пройти курси масажу. Сильного заохочення я не мав, але вирішив спробувати”, – говорить ветеран.

Згодом, в травні 2024 року Олег почав працювати масажистом в Реабілітаційному центрі «Галичина» у Великому Любені. За його словами, труднощів в роботі немає. Працює з різними пацієнтами: з високою ампутацією, з рубцями, з довгими пролежнями тощо. На початку роботи було троє-четверо пацієнтів вдень, а вже зараз інколи доходить до семи. Також, окрім роботи в центрі, з понеділка по четвер Олег ще займається масажем на дому.

“Моя робота мені подобається. Головна причина саме на психологічному рівні, тому що я відчуваю себе потрібним. Це те, що я робив до поранення, тобто лікував. Також важливо, що я перебуваю між такими як я сам – військовими після поранення. З ними завжди є про що поговорити. Мої пацієнти, дивлячись на мене, бачать, що не можна здаватися, бо як в цій пісні: «Йти в бій переможним ходом», тому що «плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ». Я завжди вмію їхрозвеселити, підняти настрій, щось підказати та навчити. Багато хто бачить, що я такий самий як і він, але духом не впав, тому вони не мають права розчаровуватися”, – каже чоловік.

Одного разу на лікуванні в Литві Олегу подарували надію.

“На відповідному апараті мені робили обстеження, який показав що на лівому оці імпульсу немає, а на правому – є. Але він занадто слабкий, щоб передавати зображення, оскільки в мене правий зоровий нерв має рубець і саме він все тормозить. Але мені було достатньо того, що воно хоча б ціле і що є хоча б якась мінімальна робота. Відтоді почав надіятися, що з часом медицина навчиться таке лікувати», – говорить Олег Гураль.

В його планах на найближче майбутнє – пройти ще одні курси масажу для підвищення власної кваліфікації, а також навчання на військовій кафедрі, бо Олег мріє стати офіцером.