«Театр має не відпускати»: Римма Зюбіна про Львів, валізи і сльози, які очищують

У Театрі імені Марії Заньковецької Римма Зюбіна почувається не гостею, а людиною, яку Львів уже впізнав. Не тільки за ролями, хоча й за ними теж. На вулицях її зупиняють, дякують, іноді називають Ірмою – плутають її ім’я з іменем подруги й колеги Ірми Вітовської. Зюбіна на це сміється: мовляв, з подругою якось поділять цю любов. Але найбільше для неї важить інше – у Львові їй дякують за позицію.

Зараз акторка майже постійно живе “на валізах”: Львів, Київ, Одеса, гастролі, репетиції, аукціони, поїзди. Каже, за два роки мала 120 поїздок залізницею і вже знає всі лайфхаки. Якщо немає квитка Львів–Київ, треба дивитися інший маршрут і шанс з’являється. А провідниці вже впізнають її не гірше за глядачів.

“У мене з одеськими провідницями було таке, що начальниця поїзда Дар’я каже: “Зюбіна, я ж тебе тиждень тому відвезла в Одесу, ти знову в Києві”. А коли вона мене ще й у Перемишлі побачила…” – сміється акторка.

У Львові її основна зайнятість – Театр імені Марії Заньковецької. Також вона грає в антрепризній виставі “Апельсиновий пунш”, яку поставила Ірма Вітовська. Але про свою львівську історію Римма Зюбіна говорить не як про черговий контракт, а як про збіг, що переріс у новий ритм життя.

“Закрутилося зі Львовом так, що я вже зрозуміла: у Київ приїжджаю, прибираю квартиру, поливаю квіти і їду знову”, – каже вона.

У Львові, зізнається, їй добре ще й через мовне середовище. Зюбіна говорить про це різко й без реверансів. Вона сама виросла в російськомовному середовищі, навчалась у російськомовній школі, але після першого Майдану усвідомила, що її родина була примусово зросійщена. Її бабуся говорила українською, а батько після навчання в Харкові – російською. Для акторки це стало не абстрактною історією, а родинною раною.

“Я така сама людина, як мільйони в Україні. Ніяка не інопланетянка, яка спустилася з якимись суперособливостями. Я не можу англійську вивчити. Але ж я свідомо перейшла на українську. І я зробила її своєю. Якщо я це зробила, чому ви не можете це зробити?” – каже вона.

Так само різко Зюбіна говорить і про театр. Для неї він не має бути місцем, де глядача гладять по голові й відволікають “легеньким”. Особливо під час війни.

“Для мене театр – це ніколи не про розваги. Колись після однієї важкої вистави до мене зайшла глядачка і каже: “Скажіть, будь ласка, є у вас щось таке розважальне?” Я їй кажу: “Гідропарк”. 24/7. Розваги, які хочете: ресторани, дискотеки, до вибору, до кольору”, – згадує акторка.

Зюбіна не заперечує, що люди втомилися і хочуть легшого. Але для неї театр має іншу функцію.

“Я не хочу легкого. Значить, є такі глядачі, як я. Мені здається, театр має бути збудником. Ви маєте виходити після вистави і вас за якийсь час має не відпускати. Ви маєте все одно думати”, – каже вона.

Саме тому акторку дратують дешеві антрепризи “на двох стільчиках”, де все зводиться до гі-гі-га-га, умовної “Маркізи і Луїзи” та безпечної комедії ні про що.

“Я в 22-му році думала, що у нас зникнуть оці антрепризи з двома стільчиками. Як я кажу, оце про Маркізу і Луїзу. Ну нащо мені ця Маркіза і Луїза? Полюбила Маркіза Луїзу чи Луїзу маркізу. Ну і що?” – говорить Зюбіна.

На противагу цьому вона згадує виставу “Червона рута” у Театрі Заньковецької. Здавалося б, історія Володимира Івасюка, пісні, рух, енергія. Але у фіналі, каже акторка, приходить момент, який не відпускає ні глядачів, ні самих акторів.

“Коли звучать “Мальви”, ми всі за кулісами дивимося зі сльозами”, – розповідає вона.

Після однієї з вистав до Зюбіної підійшла Сталіна Чубенко – мати 16-річного Степана Чубенка з Краматорська, якого у 2014 році вбили за проукраїнську позицію. Акторка згадує, що під час фінальних сцен сама стояла за кулісами зі сльозами, думаючи, як цю історію переживе її гостя.

“Вона вийшла і сказала: “У мене сьогодні відбулося таке очищення, якого я всі ці роки не отримувала”. І, можливо, ці сльози теж дуже важливі, дуже потрібні. Вони не могли би статися на легковажній комедії”.

Громадянська позиція для Зюбіної – не додаток до акторства. Вона розповідає, що нагороди за волонтерство і допомогу для неї часом важливіші за театральні чи кінонагороди. Бо в кіно є команда: режисер, оператор, продюсер, автор. А в питанні позиції ти сам.

“У твоєму виборі громадянської позиції це ти один. Ти один вирішуєш: бути тобі чи не бути, приймати це рішення чи не приймати. Можливо, непопулярне. І дуже часто ти йдеш проти течії”, – каже акторка.

У виставі “Апельсиновий пунш” Зюбіна також грає історію, де сміх і біль ідуть поруч. Це вистава про трьох подруг, які йдуть на гору Піп Іван у пам’ять про четверту – лікарку, яка загинула на фронті. Одна героїня приходить у гори з правильним наплічником, інша – з валізою і вечірньою сукнею. Починається майже комедія, але під нею – війна, втрата, дружба, Майдан, пам’ять і дорослішання жінок, яким по 50.

Для Зюбіної це важливо: український театр не мусить бути похмурим, але й не має прикидатися, що нічого не сталося. Він може смішити, але не обнуляти реальність. Може давати легкість, але не дешевизну. Може говорити про війну, історію, пам’ять – і при цьому залишатися живим, людським, точним.

Водночас акторка скептично ставиться до розмов про “театральний бум” в Україні. Каже, це правда лише для кількох театрів, а не для всієї країни. І заповнені зали самі по собі ще не означають переродження театру.

“Якщо це пов’язано з репертуаром, з цікавими роботами, з переосмисленням, я щиро радію. Якщо це, умовно кажучи, знов “За двома зайцями” чи про Маркізу і Луїзу, то я не радію”, – каже вона.

Їй близький театр, який здатен чесно говорити про себе: про шароварщину, несмак, лицемірство, самозакоханість, швидке “перевзування в польоті”. Але для такого театру потрібен глядач, якого виховують змалку. Не “культпоходами” всім класом, а розмовами вдома, музеями, поясненням, навіщо взагалі йти в театр.

“Культура починається з кухні”, – згадує вона фразу Валерія Пекаря.

А поки Римма Зюбіна знову пакує валізу. Десь треба зіграти виставу, десь провести аукціон, десь встигнути на поїзд, десь пояснити провідниці, чому вона знову тут. Її життя справді не зупиняється на театрі й кіно. Але, можливо, саме тому її театр не звучить, як втеча від реальності. Він звучить, як спосіб її витримати.

Повне інтерв’ю з акторкою можна побачити на Ютюб-каналі Львівської мануфактури новин.

Матеріал підготувала Ірина Островська

Фото: LMN, з особистого архіву акторки та з вистави «Вороги. Історія любові»