“Це була зупинка в моєму фізичному розвитку”, – чемпіонка Європи з черлідингу Анастасія Малошенко

Анастасія Малошенко – 20-річна львів’янка, яка нещодавно стала чемпіонкою Європи з черлідингу. Дівчина пишається своєю дисциплінованістю та вважає, що саме вона допомогла їй досягти успіху, адже у спорт Настя прийшла досить пізно, у 12 років. Журналістка LMN поспілкувалася з спортсменкою та дізналася, що відрізняє дівчину серед інших, до чого тут латинська музика та наскільки складним був її шлях до чемпіонства. 

Я не вважаю себе якоюсь особливою, але всіх дуже вражає моя дисциплінованість, те, що за всі роки тренувань я можу перерахувати свої пропуски на пальцях двох рук, і те, вони були з дуже поважних причин. І друге, що мене відрізняє, так це те, що не кожен професійний спортсмен, який дійшов до Олімпійських ігор, або Всесвітніх, прийшов у спорт у 12 років. Це насправді дуже пізно, тому що у такому виді спорту, як черлідинг, дуже складно почати без хорошої фізичної підготовки. Я потім стояла в парі з дівчатами, які прийшли з гімнастики, якою займались з 3, 4, 5 років. Я настільки ними надихалася, я розуміла, що якщо вони змогли – я теж точно зможу.

Колись я трішки займалася народними танцями, але це не було професійно. Також я займалася вокалом, маю свої записи на студіях, їздила на різні міжнародні фестивалі і мені це подобалося. Я завжди любила бути на сцені, увагу глядачів, гарні костюми, але я не відчувала, що співи це саме те, де я можу себе до кінця проявити. І коли я в школі дізналася про черлідинг, туди ходила моя однокласниця, почала тренуватися, тоді я зрозуміла, що тут я можу розвиватися і з кожним днем в мене був більший азарт вчитися і ставати кращою.

Черлідинг поєднує в собі елементи акробатики, гімнастики і танцю. Зараз у Львові він стає дуже популярним саме завдяки Наталії Блажко, яка дуже популяризує його і це справді дуже важливо. Люди бачать, що можна чогось досягти і віддають туди своїх дітей. Всі мають можливість дорости до дорослого черлідингу, показувати хороші результати, і не лише в Україні, навіть не дивлячись на те, в якому віці вони прийшли в цей спорт.

У 2017 році я тренувалася у юнацькій збірній у Львові, де зібралася велика команда, прийшли дівчата з гімнастики, було багато спортсменок і ми активно готувалися до чемпіонату Європи, він мав тоді відбуватися у Празі. Рік часу я готувалася і десь за півтора місяці до змагань Наталія Андріївна (тренерка) мені і ще двом дівчатам запропонувала поїхати в інше місто тренуватися в дорослій команді. Для мене це був великий шок, але, тим не менш, поїхала. Я опинилася далеко від своєї команди, і мені було дуже складно. Тоді моя команда зі Львова взяла “бронзу” на чемпіонаті Європи, а я з цією дорослою – нічого. Мені було дуже обідно, але зараз я прийшла до того, що тоді це стало переломним і дуже складним моментом в моєму житті. Також дуже важким був 2022-й рік, початок повномасштабного вторгнення, як напевно для кожного українця. Я завжди була в спорті, в тренуваннях, а тут сталася війна, я поїхала до бабусі, яка живе недалеко від кордону з Польщею. Я два тижні не тренувалася і у мене не було розуміння, що робити далі. Мені продовжувати тренуватися, чи розвиватися як тренер, чи що взагалі робити? Це була зупинка в моєму фізичному розвитку. На це вплинуло багато різних причин, і тоді я вирішила змінити трішки своє ставлення до спорту. Коли вже повернулася у Львів, я пішла на танці, багато вчилася, і тоді я почала знов якось надихатися і повертатися в форму.

Мені здається, що непорозуміння зі сторони близьких людей були у кожного спортсмена, і я не виняток. В мене це було зі сторони батьків. Я знайшла собі той спорт сама в школі, записалася сама, і мама знала, що я займаюся, але вони ніколи з татом не заглиблювалися, що це таке. Я завжди була самостійна і не любила коли до мене “лізли”, була такою дорослою людиною в дитячому тілі. Батьки їздили на море, на відпочинок, в гори –  а я на тренування, і це навіть не обговорювалося. Друзі завжди казали, “та навіщо тобі ці тренування, йдемо гуляти, всі бігають там, а ти на тренуваннях”. Я завжди пропускала всі поїздки, а  вибирала тренування, тому що це було для мене важливішим.

Ми з Лізою розмовляли нещодавно і прийшли до висновку, що це був чемпіонат до якого ми готувалися все життя. Це був настільки великий спектр емоцій і такий рівень відповідальності, якого в мене не було ніколи. Ми розуміли, що от зараз ми маємо виграти. Звичайно, що тренування були складні. Перед чемпіонатом Ліза з Кам’янського приїхала на місяць у Львів і ми тренувалися щодня, двічі на день.

Для мене надзвичайно важливий спокій, особливо перед змаганнями. Я зосереджуюся лише на собі і на своєму партнері. Для прикладу, з Лізою, ми багато розмовляємо. Також в день змагань ми вимикаємо повністю телефони. Так, слова підтримки від рідних чи друзів це дуже приємно, але це забирає якийсь певний енергоресурс. Також в нас є традиція слухати музику. В мене навіть є окремий плейлист до змагань, який мене дуже надихає. Я й загалом меломан, обожнюю музику, причому різну, як українську сучасну, так і латинську.

Я вважаю, що рамки ми самі собі встановлюємо. Якщо ти дуже-дуже хочеш, то тобі вийде займатися і до 30-ти років, а то й більше. І в нас є в Україні приклади таких спортсменок. Звичайно, що це величезна робота над собою щодня, але при сильному бажанні, можна досягти будь-чого.

Це виділяти собі такі години, або, якщо виходить день, коли ви вимикаєте всі чати, ви не тренуєтесь, не працюєте, а повністю відволікаєтеся. Це може бути прогулянка, заняття навіть іншим видом спорту, будь-який похід, головне, щоб вас відволікло. Це дуже рятує від вигорання, тому що коли ти тренуєшся щодня і тобі здається, що немає результату, ти не розумієш чому. Коли я почала приділяти більше часу саме ментальному здоров’ю, почала відволікатися, мене це підзарядило і додало більше енергії. Я почала бачити результати, причому себе не заганяючи, а ці проблеми були просто в голові.