“Він зітхнув, а я попросила почекати”: інтерв’ю з 23-річною танатопрактикинею про роботу в морзі, міфи та “життя” тіла після смерті

“Живих варто боятися більше, ніж мертвих”, – каже 23-річна Таня Лотоцька. Вона працює танатопрактикинею в одному з львівських моргів і стверджує, що в її роботі значно більше життя, ніж прийнято думати. Поки суспільство табуїзує  тему смерті, Таня перетворює її на акт останньої поваги. 

“Завтра може не настати” –  сказав нам у попередньому інтерв’ю патологоанатом Віктор. Він бачить смерть як діагноз, енергію та статистику розтинів. Але що, коли смерть – це вечірня сукня, червона помада або останній манікюр, про який жінка мріяла все життя? 

Таня щодня доводить: за металевими столами є місце для музики, краси та неймовірної ніжності до тих, хто вже не може про себе подбати. Це історія про молоду жінку, яка не боїться “зітхань” померлих, робить макіяж тим, кому за 70, і виховує маленьку донечку, паралельно руйнуючи всі стереотипи про “страшний морг”.

Таню, давай відверто: 23 роки, материнство… і морг. Як ці речі поєдналися в твоєму житті?

Стереотип про те, що це “чоловіча професія”, бо жінки всього бояться – це лише рамки. Зараз чоловіки йдуть у б’юті-сферу, то чому жінка не може працювати в морзі? Ми з друзями жартуємо, що це якесь “порушення з дитинства”, яке почалося мабуть тоді, коли ми з сестрою жаб розтинали (сміється). Хоча насправді я досі боюсь павуків і навіть мертвих тварин на вулиці. Але одного дня я просто прокинулася і зрозуміла: хочу працювати в морзі. Довго до цього йшла, витратила купу нервів. В Україні немає офіційного факультету “танатопрактики”, тож я проходила курси, радилася з фахівцями. Мені сказали: “Йди в морг санітаром, щоб побачити обстановку. Якщо не втечеш — це твоє”. Не втекла.

Пам’ятаєш свій перший робочий день? Було бажання розвернутися назад біля дверей?

Мене трясло! Я стояла перед дверима і думала: “Може, повернутися на стару роботу?”. На мене чекав лікар-патологоанатом, він очікував, що я вибіжу з криками, як тільки побачу тіло, але щойно я зайшла – мені стало цікаво. Я дуже уважно ловила кожну дію: “Давайте ще, покажіть це, а як працює ось це?”. Додому їхала з чітким розумінням – я залишаюся. Своє перше самостійне тіло я пам’ятаю досі – це була баба Марія, дуже худенька, маленька й акуратна пані. 

Який найбезглуздіший міф про твою роботу ти чула?

Що ми всі п’яні, старі, зачухані та їмо прямо над тілами. Це дико. У нас є чистий кабінет для обідів, є субординація. Ще кажуть, що ми “чорні трансплантологи”. Люди не розуміють: коли людина померла, органи перестають функціонувати майже одразу. Яка трансплантація через кілька годин? Це неможливо навіть фізіологічно.

А як щодо запаху? Кажуть, він “в’їдається” в шкіру та волосся.

Перший тиждень був складним. Навіть їжа мала присмак… специфічний. Рідні казали: “Йди мийся, від тебе пахне”. Але зараз я звикла. Я перфекціоніст: у мене кожен інструмент має лежати за розміром, усе має бути вимито до блиску. Якщо в морзі чисто – запаху майже немає. Хоча мій колега-санітар досі не може звикнути до різких запахів при розтинах великих тіл, а я вже “своя”.

У своєму treads ти писала, що тіла після смерті можуть рухатися. Це правда чи “страшилки”?

Це чиста фізіологія, але виглядає моторошно. Буквально сьогодні: тіло пролежало годин п’ять. Я трохи натиснула на живіт, пересуваючи його, і чоловік “вздихнув” і захрапів. Повітря виходить через зв’язки. Я тоді кажу: “Ну, потерпи трохи, зараз закінчу і підеш відпочивати”. Буває, що м’язи скорочуються і тіло може ніби “приобняти” тебе за руку. Або одне око відкрите, а інше закрите. Це не містика, це процеси в організмі. 

Були моменти, коли ставало дійсно страшно?

Кілька тижнів тому я приїхала раніше за санітара. Заходжу в секційну, вмикаю світло і бачу високий чорний силует чоловіка. Саме такого, якого мали сьогодні готувати. Я просто застигла. Потім вибігла, зачинилася в кабінеті й чекала колегу. 

Ще був випадок із кардіостимулятором. Ми мали його дістати, бо він пищав, а це заважало б родичам на прощанні. Тільки торкаємося – він б’є санітара струмом! Стіл металевий, розряд іде на всіх, прилад дико пищить, перекриває музику в залі… Тоді я жартома подумала: “Може, чоловік просто не хоче, щоб ми туди лізли?”.

Чому ти працюєш переважно зі старшими людьми і уникаєш військових чи дітей?

Це мій внутрішній запобіжник. Мені морально простіше працювати з старенькими людьми – це природний цикл. З військовими я намагаюся не працювати, це занадто важко емоційно.

Чи дивуються люди, коли бачать тебе за роботою?

Постійно. Коли приїжджають забирати тіло і виходжу я, молода дівчина, у людей стають “квадратні очі”. Питають: “Це ви? Вам не страшно? Ми чекали якусь сувору старшу жінку”. А я просто роблю свою роботу. Спокійно, з музикою на фоні й повагою до тих, хто вже нічого не скаже.

Таня завжди працює під музику. Вона не виносить тиші ні вдома, ні на роботі. Каже, що тиша — це не її історія, навіть у такому місці, як морг.

Таню, у твоїй роботі є щось, що ти вважаєш по-справжньому красивим?

Найкращий момент – це фінальний етап. Коли привозять людину з ранами на обличчі або змарнілу від хвороби, а ти крок за кроком відновлюєш її риси. Коли я закінчую роботу, іноді дивлюся на результат і думаю: “Та він у найкращому вигляді! Навіть заміж можна вдруге виходити” (сміється). Це момент гордості. 

13 тіл за день – це твій рекорд. Як витримуєш таке навантаження?

 Я намагаюся бути для себе менеджером. Якщо тіло привезли в понеділок, а поховання в середу – я розписую графік так, щоб не перегоріти емоційно і фізично. Це важка праця: кожного треба перевернути, одягнути, підготувати. Але я перфекціоніст: поки не зроблю все ідеально, не заспокоюся.

Ти згадувала про курси танатопрактики. У чому різниця між звичайним санітаром моргу та твоїм підходом?

Патологоанатом займається аналізами, причиною смерті. Танатопрактика – це про естетику. Це як складний грим. Рідні іноді просять про неймовірні речі: “Наклейте мамі вії”, “Зробіть вечірній макіяж із червоними губами”, “Збільште губу, бо вона все життя про це мріяла”. 

Був випадок, коли 40-річному чоловікові дружина попросила нафарбувати нігті червоним лаком. Він за життя хотів спробувати, бо це було модно, але не встиг. Я нафарбувала. Або просять накрутити волосся, якого майже немає… Це тонка робота, де ти стаєш і візажистом, і перукарем, і навіть скульптором. 

До моргу ти працювала на заправці та шила одяг. Чому вирішила піти саме від людей?

На заправці мене дуже сильно вдарив агресивний клієнт. Я тоді потрапила до лікарні й зробила висновок: боятися треба живих. Мертві не завдадуть тобі болю, вони не кричать і не вимагають неможливого. У морзі я відпочиваю. Для когось це звучить дивно, але тут я в спокої. Вдома дитина, галас, побут, а тут – тиша (хоча я завжди вмикаю музику) і робота, де я сама собі господиня.

Твоїй донечці лише рік і дев’ять місяців. Ти плануєш розповідати їй про свою професію?

Я вже іноді беру її з собою в ритуальну агенцію, коли немає з ким залишити. Вона бачить труни, вінки, і я хочу, щоб для неї це не було чимось страшним. Краще я їй сама все поясню правильно, ніж вона надивиться фільмів жахів. Смерть – це частина життя. Ми вибираємо гарний одяг для прогулянки, так само я вибираю найкращий вигляд для людей у їхню останню дорогу.

Чи відчуваєш ти, що твоя робота – це певна місія?

Це не місія, це ставлення. Кожен з нас хоче виглядати красиво. Я завжди ставлю собі запитання: “А як би я хотіла, щоб поводилися зі мною чи моїми рідними?”. 

Для мене кожен померлий – це як герой фільму, якому я монтую останній кадр. Я приходжу на роботу роздратована чи втомлена, але бачу перед собою завдання  і заспокоююся. Моя робота – це про любов до людей, якої їм, можливо, не вистачало за життя.

Історія Тані Лотоцької – це не про складнощі чи містику. Це про 23-річну дівчину, яка серед металевих столів та запаху формаліну знайшла свій спокій і покликання: дарувати красу там, де, здавалося б, панує лише пустота. Вона нагадує нам усім: життя крихке, тому цінувати його треба вже зараз, поки ти ще можеш сам вибрати колір своєї помади.