регіональні новини
Написати нам
19 Лютий, 17:06
«У мене п’ятеро дітей, але я самотня»: чому важливо провідувати одиноких

Марія Оринчак

У п’ятницю, 15 лютого, волонтери громадської організації «Люди Країни» відвідали Львівський геріатричний пансіонат.  Взяли з собою кілька ящиків із домашніми закрутками, солодощі та предмети особистої гігієни.

Їдемо з ними провідати самотніх. Дорогою волонтери розповідають, як старенькі радіють таким візитам.

«Уявіть, яке однотонне їхнє життя порівняно з тими людьми, які живуть з дітьми, онуками, – розповідає Марія Козак. – У них кожен день схожий на інший, усі розмови – про болячки. Більшість з них тут почувається дуже самотньо. І коли до них хтось приходить, ту радість не передати словами. Колись як ми були тут, одна бабуся розпитала мене про сім’ю. А останній раз дала мені дві пари в’язаних рукавичок. То, каже, Вашим синочкам. Я була дуже зворушена. Цим людям теж хочеться про когось турбуватися, ділитися з кимось своїм досвідом, теплом, хочеться просто поговорити. Деякі бабусі туляться до нас, як до рідних дітей, гладять по волоссі, беруть за руку. Кажуть, що будуть просити в Бога здоров’я нам».

У дворі пансіонату нас зустрічає 22-річна Вікторія на візку. Вона тут одна з наймолодших. Навчається у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Зараз проходить практику в одній зі шкіл неподалік.

«О, нарешті, я вже вас тут зачекалася, – усміхається здалека. – Чесне слово, нікому не розповідала, що приїдете. То ж сюрприз має бути».

2-6

З волонтерами Вікторія знайома вже 4 роки, часто спілкується по телефону. Знає, як у кожного справи в сім’ї та на роботі. У неї нещодавно був День народження, тож їй привезли подарунок у великій рожевій коробці.

У п’ятиповерховому закладі на вулиці Медової Печери проживає 306 людей. Усі кімнати двомісні. У кожній окремий туалет та душ.

Разом з волонтером Володимиром піднімаємось на четвертий поверх. Тут ті, хто може пересуватись сам. У холі стоїть жінка років 70, із ходунками.

«Володя! Добрий день. Давненько ж Ви в нас не були, я, от бачите, ногу за цей час зламати встигла. Але то таке. Вже майже зажило, тільки пересуватись самостійно поки не можу. А Ви до нас, як завжди, з повними пакунками, так?» – трохи нерозбірливо говорить жінка.

«Звичайно, пані Оксано. Проходьте до палати, ми зараз до Вас зайдемо, трохи більше поговоримо», – відповідає Володимир.

4-4

По черзі заходимо в кожну кімнату. Роздаємо вафлі, печиво.

«Як то добре, що нині, на Стрітення, хтось зайшов до нас. Тут, знаєте, не часто хтось буває. Хіба волонтери і ще отець деколи. А воно ж так добре, як хтось прийде,  щось розкаже.  Я тут ще з 90-х живу. Проблеми в сім’ї були. Дуже вже братові молодшому в хаті заважала. Він навіть сокирою раз на мене замахнувся, але потім трохи людяніший спосіб придумав, як мене позбутись, – сюди відвіз. Мені тут не зле – їсти дадуть все готове, таблетки принесуть. Тепло завжди, правда, скучно,» – розповідає 82-річна бабця Марія.

7

Із власних речей у неї хіба горнятко, свічка, іконка та Біблія. У її сусідки пані Оксани є ще сухий вінок з калини, маку та ромашок.

«То мені волонтерка одна минулого літа принесла. Дивлюсь на нього і молодість собі згадую, ми ж постійно їх плели,» – каже Марія.

«Вчора до нас двоє дівчаток приходили, такі молоді ще, – розповідає нам у коридорі інша жінка.  – Ми з ними теж наговоритися не могли. Вчили нас свічки Стрітенські робити. Ану ходіть до кімнати, я вам покажу, що в мене вийшло».

8

«У мене п’ятеро дітей є, внуків багато. Всі ніби й не бідні. Але вас я частіше чомусь бачу, ніж їх. Певно, щось десь я у вихованні пропустила, – зітхає жінка з сусідньої кімнати. – Знаєте, а мене тут багато чужих людей навідують.  Ото маю тут таку знайому волонтерку Оксану. Вона вчора дитину народила. Подзвонила мені, розказала. Так тішуся за неї».

На коридорі до нас підходить дідусь. Каже, що дуже любить солодощі. Просить ще баночку варення.

Заступниця директора Львівського геріатричного пансіонату Орися Фасоляк розповіла LMN, що заклад потребує волонтерської допомоги постійно.

«Багатьом стареньким потрібен новий одяг, нижня білизна. Постійно не вистачає миючих засобів, – каже. – Але насправді найбільше їм хочеться доброго слова. Візити волонтерів – це завжди справжнє свято. Хтось собі рідних пригадує, хтось просто виговориться. Я взагалі вважаю, що до наших мешканців частіше має заходити адміністрація – району, міста. Спілкуватись з ними, цікавитись життям. Для цих людей дуже важливо відчувати себе потрібними».

3-5
  • 0
  • 2213

Схожі публікації