«У тому дурдомі, в якому ми є, треба залишатися самим собою»: львівський хіпі Алік Олісевич розповідає про свободу, страх і радянську систему

Алік Олісевич — львівський хіпі, громадський діяч, учасник неформального молодіжного середовища Львова 1970–1980-х років і один із тих, хто ще в радянський час відкрито не вписувався у нав’язаний образ «правильної» радянської людини. Для нього хіпі-рух був не лише про довге волосся, джинси чи рок-музику, а передусім про внутрішню свободу, спротив системі та право бути собою. В інтерв’ю Львівській Мануфактурі Новин він розповів, чому саме Львів став одним із центрів хіпі-руху в Україні, чого найбільше боялася радянська влада і чому свобода починається не з держави, а з внутрішньої відмови бути зручним.

Алік Олісевич говорить про свободу так, ніби це не абстрактне слово з плаката, а щоденна фізична практика. Колись вона вимірювалася довжиною волосся, джинсами, платівками, поїздками у Балтію, розмовами про рок-музику і здатністю витримати погляд системи, яка не терпіла людей «не таких». Сьогодні, каже він, свобода має інші форми, але загрози залишаються дуже подібними.

На його думку, Львів став одним із центрів хіпі-руху не випадково. Однією з причин була близькість до кордонів Польщі, Чехії, Румунії, тобто до простору, звідки легше доходили інші культурні сигнали. Але ще важливішим він називає історичний досвід спротиву.

«Тут був супротив проти тої “комуни”. Були побратими “упівців”, які відвоювали свою незалежність і свободу власним життям. І нормальна молодь надихалася їхнім прикладом», – розповідає Олісевич.

За його словами, радянська влада намагалася обмежити будь-яку людську свободу, але саме на Заході України молодь частіше мала знання про те, що відбувається у світі. Львів був близький за духом до Балтії — Латвії, Литви, Естонії, де теж сильніше відчувалося прагнення до незалежності.

Хіпі в радянському Львові були для системи подразником. Не тому, що становили організовану політичну силу, а тому, що самим своїм виглядом і поведінкою руйнували образ «правильної» радянської людини.

«Всі мали ходити кроком руш — не вправо, не вліво, як зомбі. А тут з’являлися вільні люди», – каже він.

Стереотипи про хіпі, згадує Олісевич, часто поширювали комсомольці. Їх представляли як ледарів, наркоманів, людей, небезпечних для радянської моралі. Він переконаний: більшість таких історій були вигадками, потрібними для дискредитації.

«Казали, що ми поспорили на 10 тисяч рублів, що 15 чи 20 років не будемо стригти волосся. Або що, аби вступити в хіпі, треба 20 разів присісти. Це були просто небилиці. Нас це смішило, але багато хто вірив і боявся мати з нами контакт», – пригадує він.

Олісевич розповідає, що хіпі могли затримувати просто за зовнішній вигляд. Довге волосся, потерті джинси, пацифістська символіка, рок музика — усе це ставало приводом для розмов, тиску та переслідування.

Особливо парадоксальною, каже він, була подвійність радянської системи. На папері вона декларувала свободи, а в реальності забороняла людині бути собою.

«У Конституції ніби не було написано, що не можна носити довге волосся. А нас затримували на вулиці за зовнішній вигляд. Ми питали: поясніть, де написано, що цього не можна? А вони не знали, що сказати», – згадує Олісевич.

На питання, чи боявся він, що система його зламає, відповідає чесно: такі моменти були. Але все, на його думку, залежало від внутрішнього стрижня людини. Одні витримували, інші прогиналися або йшли на компроміси.

«Якщо людина мала свій стержень, знала свою мету, вона йшла до кінця. А були люди, які ламалися. Але це вибір кожного. Кожна людина потім живе зі своєю совістю», – каже він.

Найбільшою загрозою для свободи сьогодні Олісевич називає не лише державу чи суспільний осуд, а страх самої людини. Передусім – страх втратити комфорт.

«Людина боїться втратити якісь свої блага. Їй кажуть: ти будеш мати це і це, але мусиш прилаштуватися. Потім спочатку тобі відкушують палець, потім руку, а потім тебе проковтують», – пояснює він.

Окремо він говорить про матеріальність, яку називає не благами, а «вредностями» — речами, що можуть поневолити людину. На його думку, гонитва за статусом, речами й комфортом часто робить людину залежною.

«Людина стає рабом речей. Хоче сьогодні Porsche чи Mercedes, завтра ще щось. Вона крутиться як білка в колесі. І як правило, маючи так звані ті блага, вона буде незадоволена собою, своїм місцем в житті», – каже Олісевич.

Водночас він спокійно ставиться до того, що сьогодні елементи субкультур стали частиною моди. Футболка з пацифіком, довге волосся чи хіпі-естетика не завжди означають, що людина справді поділяє філософію руху. Але, на його думку, це має право на існування, якщо не перетворюється на насильство або примус.

«Комусь просто подобається футболка з пацифіком. Це ще не значить, що він сповідує ідеї пацифізму. Але людина сама вибирає, що їй носити і як виглядати. Оце є право вибора. І це заслуговує уваги і поваги. Забороняти — це вже тоталітаризм», – каже він.

Серед людей, які вплинули на його світогляд, Олісевич називає: Джона Леннона, Джимі Гендрікса, Джима Моррісона, — а також українських дисидентів і моральних авторитетів: В’ячеслава Чорновола, Івана Геля, Віктора Морозова.

«Це люди, на яких дивилися і брали приклад. Це респект і повага», – говорить він.

На запитання, чи хотів би повернутися у Львів своєї молодості на один день, Олісевич відповідає несподівано: його влаштовує теперішнє життя. Він досі намагається щось робити для людей, подорожувати, відкривати нове і не втрачати драйву.

«Файно, коли людина не втрачає драйв пізнання, новизни. Бо якщо людині в 20 років уже нічого не цікаво, то що буде в 40 чи 50?» – каже він.

Себе він називає «реалістичним романтиком». Романтика, на його думку, потрібна, але вона має стояти на реальному ґрунті, на здатності допомагати, вчитися і не вдавати, що вже все знаєш.

«Я романтик, але реалістичний романтик. Літати в райдужних снах — це чудово, але треба мати основу, на якій стоїш», – пояснює Олісевич.

Молодим українцям, які шукають себе або бояться проявлятися, він радить одне — залишатися собою і не продавати себе за матеріальні речі чи схвалення інших.

«Хотів би, щоб молоді люди були самими собою. Не дивилися на те, що кажуть. І не йшли на компроміси з людьми чи товариствами, які за матеріальні “вредності” йдуть на підлості», – каже він.

Якби про нього зняли фільм, головною піснею він би обрав «Imagine» Джона Леннона. Для Олісевича це пісня про свободу і здатність залишатися собою навіть у «дурдомі», яким іноді здається світ. 

«Я вже майже під 70 років, але відчуваю себе рок-н-рольним молодим чоловіком. Rock’n’roll forever», – каже він.

І в його голосі немає ностальгії за минулим як за чимось утраченим. 

«Не треба розчаровуватись. Добрі справи мають перемагати злі справи. Воля, свобода, свобода і ще раз свобода. І головне не розчаровуватися. Навпаки, є вперте переконання, що свобода не закінчується з епохою, віком чи модою. Вона або є в людині, або її треба виборювати знову», – каже чоловік.

Наше інтервʼю Алік Олісевич закінчує словами які так сильно резонують з думками мільйонів українців: «Україна понад усе. Це щастя, що у нас є незалежність, за яку тисячі українців загинули в концтаборах. росіяни — нечисть і зло. Тримаймося, єднаймося, і все буде Україна».

Демкович Евеліна для LMN