регіональні новини
Написати нам
03 Січень, 19:08
«У всіх дітей є батьки. Але вони сюди практично не навідуються», – вихователі дитбудинку у Новому Милятині

Марія Оринчак

Напередодні Нового року LMN навідалася до дитбудинку «Добре серце», що у Новому Милятині Буського району. Їхали туди разом з представниками громадської організації «Воля творити добро». Волонтери передали дітям речі, які зібрали для них небайдужі львів’яни.

 

О 16.30 у львівському офісі, де відбувався збір речей, зустрічаємось з Іриною Онисько – волонтеркою, що відвідала не один дитячий будинок. Дівчині 23, родом із Городка. У Новий Милятин нас везе її хлопець власною машиною. Пакуємо 4 великі «ашанівські» сумки подарунків для дітей – шкарпетки, білизну, предмети особистої гігієни, канцтовари. Окремо сортуємо вживаний, але добротний одяг.

Ще раз усе перераховуємо, щоб точно вистачило кожній дитині. Усього має бути 37 наборів. Саме стільки вихованців різного віку  у дитбудинку – з усього Буського району.

Заднє сидіння та багажник машини заповнені вщент. Дорогою Ірина вибігає в магазин і за власні кошти докуповує торти та соки, щоб влаштувати дітям солодкий стіл.

Приїжджаємо у Новий Милятин, коли на вулиці вже стемніло. Дитячий будинок розташований одразу на початку селища. Подвір’я вимощене бруківкою, будівля акуратно пофарбована, з пластиковими вікнами та дверима – тут нещодавно був ремонт.

На годиннику 17.25, директора вже не застали. На 36 дітей в закладі – двоє вихователів.  Діти біжать до нас з обіймами, беруть за руки.

 

– О, я вас знаю. Ви вже до на приїжджали, правда? – каже 3-річна дівчинка Аманда, одягнена у рожевий светрик та коричневу спідничку.

 

Ірину за ногу обіймає Святослав, на вигляд хлопчику теж три. Він у джинсах та завеликому чорному светрі,  на спині засохлі плями від болота.

Волонтерка просить старших хлопців допомогти принести з машини пакунки. Троє підлітків миттю вибігають на двір без курток та шапок.

 

– Один хлопчик, Іванко, – ще  в лікарні. Якщо можна, то йому теж залиште подарунок, – каже волонтерці вихователька.

 

Ірина просить дітей стати в коло, щоб познайомитись. Розпитує, чи приходив Миколай, що приніс. Просить розказати віршики, які знають про зиму або свята. Діти мовчать.

 

– Андрійку, ану ти розкажи. Ти такий гарний віршик же на Миколая вчив! – просить вихователька одного з хлопчиків.

 

Той, ніяковіючи, заходить у середину кола, тихо розповідає вірш. Від хвилювання голос тремтить.

У залі, де ми зустрілись з дітьми, – євроремонт, на стіні новий плазмовий телевізор, стенди з фотографіями «Гордість дитячого будинку», «Наші спортивні досягнення».

Старші діти ходять у Новомилятинську середню школу, разом з місцевими дітьми. Вихователі кажуть, лише одиниці успішно здають ЗНО та вступають до вищих навчальних закладів. Більшість обирає коледжі та училища.

Витягуємо з сумок подарунки.  Діти заглядають в пакети. Дівчатка чіпляють на волосся нові прикраси, гумки.

 

49851987_215002872769112_5617453963424038912_n
49625893_291877258183138_2971391708337537024_n

– Цьоць, а нашо Ви мені олію дали? – пошепки питає Ірину одна з дівчаток, показує на гель для душу Dove . – Та нас тут кормлять.

 

Підходить інша, просить поміняти голубий бантик для волосся на червоний. Питаю, чому така сумна. Знизує плечима, цікавиться, чи будуть ще подарунки.

Ірина питає в 5-річної Надійки, що привезти наступного разу.

 

– Та, знаєте, у мене ніби все є. Нічого не треба. Ну, може, хіба ляльку якусь.

 

Вихователі кажуть, що перед Миколаєм тут вже побувало чимало благодійників, тому подарунками дітей не здивуєш.

Дістаємо з сумок вживаний одяг. Молодші сміливіші, дехто бере усе – шарфи, куртки, штани, джемпери. Дівчатка перебірливі. Шкіряну куртку, фірмові майки-топи кладуть на бік.  Старші хлопці не хочуть навіть дивитися на одяг.

Вихователька просить дітей віднести пакунки до своїх кімнат. Там по четверо ліжок. У кожної дитини є своя поличка та невеличка шафа. У кутку – письмовий стіл із книжковою  полицею. На ній шкільні підручники,  художньої літератури нема.

У їдальні волонтери накрили солодкий стіл – розливають соки, нарізають торт, розкладають зефір і тістечка.

 

– У всіх дітей є батьки, – розповідають вихователі. –  Але вони практично не навідуються сюди. Дітей забирають дуже-дуже рідко. Хіба на різдвяні свята, перед Великоднем. А щоб просто на вихідні – такого практично не буває.

 

Кажуть, частина дітей навіть не хоче їхати з батьками.

 

– Тут у кожного є свій куточок, а вдома по-різному буває. Ось Сашко, – вихователька показує на 3-річного хлопчика, що вовтузиться на стільці. – Коли йому було трохи більше двох,  мама народила ще одну дитину. А через алкоголь впала у депресію, декілька днів просто спала. Малий сам намагався кормити ту дитину чимось, носив її на руках, намагався заспокоїти. Словом, дорослішав не по роках. Потім та нещасна дитинка таки померла, а Сашка сюди відправили до з’ясування обставин. Давно ніхто його не забирає.

 

49346039_2023592344400206_690116612136632320_n

Прощаємося з дітьми. Менші просяться на руки, хочуть, щоб їх покрутити. Питаємо вихователів, що дітям привезти наступного разу, що найбільше треба.

 

 

 

– То треба в директора питати, – знизують плечима ті. – Знаємо, що точно треба гроші на завершення ремонту.

 

 

На днях волонтери зібралися, щоб спланувати наступну поїздку. Хтось пропонує зібрати гроші і передати їх закладу.

 

– Але ж ми не будемо певні, що ці гроші пішли на ремонт. Давайте зробимо як завжди. Привеземо дітям подарунки і вручимо кожному, – каже благодійниця Марія Козак, організаторка поїздки. – На жаль, складно дізнатися, чого саме бракує дітям, – пояснює LMN. – Вихователі їм кажуть, що в них все є. І діти соромляться говорити про те, щоб їм хотілося мати, про що вони мріють. Доводиться випитувати їх конкретно: чи мають таку то річ, чи хотіли б мати.

  • 0
  • 2420

Схожі публікації