Від домашньої кухні до супермаркетів: як львів’янка втілює мрію загиблого чоловіка
Усе почалося з хвороби молодшого сина та експериментів на домашній кухні. Згодом безглютенове виробництво мало стати спільною сімейною справою Наталі та Олега Бервецьких. Але повномасштабна війна змінила їхні плани: Олег став до війська і загинув на фронті. Після втрати чоловіка Наталя на деякий час припинила роботу, однак повернулася заради сина, клієнтів і мрії, яку вони колись будували вдвох.
У невеликому цеху на вулиці Круглій у Львові пахне свіжими млинцями. На столах: тісто, начинка, готові вареники. Тут немає пшеничного борошна, звичайного молока, а у частині виробів – навіть яєць. Для людей, які не можуть вживати глютен чи лактозу, така їжа не гастрономічна примха, а щоденна потреба.
Цех «Natalia Gluten Free» працює майже рік. Його власниця Наталя Бервецька показує морозильні камери, обладнання та продукцію. У меню не лише традиційні вареники, а й пельмені, вироби із сочевицею, тофу та шпинатом, веганські страви, млинці без молока та яєць.
Однак історія цього виробництва почалася не з бізнес-плану. Спочатку була тривога за дитину.
Проблеми зі здоров’ям у молодшого сина Наталі почалися задовго до повномасштабної війни. Дитина почувалася погано, їжа майже не засвоювалася, однак лікарі тривалий час не могли встановити причину.
“Я з лікарні не піду. У мене вже такий просто материнський розпач був, бо я не знаю, що з дитиною відбувається, в нього взагалі їжа не засвоюється. Тоді нам показники дуже серйозно зашкалювали. І глютен, і лактоза в нього не засвоювалися”, – згадує Наталя.
Після встановлення діагнозу родина зіткнулася з іншою проблемою: знайти безпечні та смачні продукти було непросто. Асортимент безглютенової їжі залишався обмеженим, а її вартість була значно вищою за звичайну.
Тоді Наталя почала готувати сама. Вона експериментувала з борошном, пропорціями та начинками, намагаючись відтворити звичні домашні страви у безглютеновому варіанті.
“Ми готували вдома, певно, кілька років. Спочатку я сама пробувала, у фейсбуці знайомим у групі розповідала, що нарешті я ліплю, що вже можна замовляти, давайте щось спробуємо”, – розповідає жінка.
Публікації у соцмережах несподівано привели перших клієнтів. Наталі почали писати батьки дітей із подібними харчовими обмеженнями. Просили приготувати вареники, пельмені, млинці – звичайну домашню їжу, якої їхні діти часто були позбавлені.
Домашня кухня поступово перетворювалася на маленьке виробництво. Наталя та її чоловік Олег почали думати про окремий цех і повноцінну сімейну справу.
До повномасштабного вторгнення Олег Бервецький працював інженером-механіком. На початку великої війни його мобілізували до 103-ї окремої бригади територіальної оборони.
Він брав участь у звільненні Лимана, воював на Харківщині та Луганщині. Наталя каже: чоловік завжди ставив родину на перше місце, однак не міг залишитися осторонь, коли країна потребувала захисту.
“Я не сумнівалась, тому що це був батько з великої букви і чоловік. Діти для нього найперше, сім’я і родина”, – розповідає вона
Навіть із передової Олег намагався підтримувати дружину. Серед зруйнованих будинків він помічав те, що вціліло: квіти, дерева, кущі троянд. Фотографував їх і надсилав Наталі.
“Він мені присилає квіти з якихось зруйнованих будівель. Все зруйноване, уцілів лише кущ троянди”, – згадує жінка.
Так Олег нагадував: навіть серед руїн залишається життя. Але 21 листопада 2022 -го зв’язок із військовим обірвався.
Про загибель чоловіка Наталя дізналася телефоном. У цей момент вона була на вулиці й переходила дорогу.
“Майор мені зателефонував: “Пані Наталя, я майор, я тут приніс похоронку на прізвище Бервецький…” Я йшла надвір, ходила, блукала дорогами. Я переходжу дорогу, і ви мені таке говорите. Реально в цей момент ти просто як у вакуумі, ти не можеш нічого чути, не розуміти, ні дихати”, – розповідає Наталя.
Після загибелі Олега вона майже припинила готувати. Не було ні сил, ні розуміння, як повертатися до звичного життя. Справа, яку подружжя збиралося розвивати разом, втратила для неї сенс.
Повернутися до роботи Наталю переконали клієнти.
“Певний період після загибелі чоловіка я не дуже працювала. Правда, люди підтримували, казали, що діти хочуть вареників, давайте щось будемо трохи робити”, – каже Наталя.
Спочатку вона готувала небагато. Кілька замовлень, невеликі партії, знайомі клієнти. Але поступово робота знову почала заповнювати дні.
Згодом Наталя дізналася про програми підтримки ветеранського бізнесу та родин військовослужбовців. Вона подала заявки, підготувала бізнес-план і пройшла співбесіди з грантовими комісіями.
Жінка отримала ваучер від Львівської міської ради та фінансування від норвезьких партнерів. За ці кошти придбала професійне обладнання і відкрила окремий виробничий цех.
“Я прочитала, що є оці різні грантові можливості для родин ветеранів. Комісії були зацікавлені. І так за це все вдалося закупити обладнання, прорахувати бізнес-план”, – пояснює власниця виробництва.
Назва бренду виникла майже випадково. Складної рекламної концепції не було.
““Natalia Gluten Free”. Я так просто сиділа, кажу: “Gluten Free, Наталі”. Це не вигадувалося, воно просто співзвучно було”, – усміхається Наталя.
Переїзд із домашньої кухні до цеху дозволив збільшити обсяги виробництва. Водночас зросли й вимоги: потрібно було чітко контролювати сировину, технологічні процеси та відсутність контакту продукції з глютеном.
Для людей із целіакією навіть незначна кількість глютену може бути небезпечною. Тому, наголошує Наталя, безглютенове виробництво потребує окремого обладнання, інвентарю та ретельного добору постачальників.
Асортимент у цеху формували, зважаючи на прохання клієнтів. Одним недостатньо було вилучити лише глютен. Частина покупців також не могла вживати молочні продукти, яйця або продукти тваринного походження.
Так у меню з’явилися вареники із сочевицею, тофу та шпинатом, а також веганські страви.
Одним із найскладніших виробів стали млинці без глютену, молока та яєць. У традиційному рецепті саме яйця допомагають тісту тримати форму. Без них млинці можуть рватися або ставати сухими.
“У першу чергу це яйця, молочне. Млинці без яєць – це ще такий виклик. Але нам вдалося, млинці у нас смачні, ніжні”, – розповідає Наталя.
Рецепти доводилося перевіряти неодноразово. Продукт мав бути не лише безпечним, а й смачним, таким, щоб дитина не відчувала, ніби їй пропонують дієтичну заміну «справжній» їжі.
Спочатку продукцію «Natalia Gluten Free» продавали через соціальні мережі, в екомагазині «Смак життя» та на ярмарках ветеранського бізнесу.
Наступним кроком став вихід у велику всеукраїнську мережу супермаркетів. Однак цей процес виявився значно складнішим, ніж просто домовитися про постачання.
Виробництво мало пройти аудити, надати документацію, підтвердити дотримання технологічних і санітарних вимог. Увесь процес тривав близько року.
“Фактично рік зайняло “Сільпо”, бо це дуже довгий процес. Це аудити, договори, все. Наскільки все дотримано згідно з вимогами”, – каже підприємиця.
Нині безглютенові вироби Наталі представлені у трьох супермаркетах мережі. Їх також можна замовити через соціальні мережі, з доставкою або самовивозом із цеху.
Попри гранти, аудити й вихід у супермаркети, головним оцінювачем продукції для Наталі залишається її син Роман.
Саме заради нього вона колись почала експериментувати на домашній кухні. І саме його реакція досі важить для неї більше, ніж будь-які бізнесові показники.
У дитячому таборі Романа якось запитали, яку страву він любить найбільше. Хлопець відповів без вагань: мамині пельмені.
“Роман любить пельмені, бо це його улюблена страва. Це для мене та найвища відзнака, бо це для нього і створювалося в першу чергу”, – говорить Наталя.
Для інших дітей звичайні пельмені можуть бути чимось буденним. Для Романа і багатьох клієнтів Наталі – це можливість їсти таку саму домашню їжу, як їхні друзі, і не почуватися винятком через свій діагноз.
Сьогодні у цеху щодня замішують тісто, готують начинки, ліплять і пакують продукцію. Виробництво поступово зростає, а Наталя планує розширювати асортимент.
Та для неї ця справа залишається не лише бізнесом.
Колись вони з Олегом мали розвивати її разом. Він хвилювався через фінансові ризики, підтримував дружину й допомагав обмірковувати майбутнє виробництва. Реалізовувати ці плани Наталі довелося вже без нього.
Перед важливими рішеннями вона подумки звертається до чоловіка.
“Я особливо зверталася, кажу: “Олег, ти все зробив, я щось пробую робити”. І в мене воно так легко все йшло”, – зізнається жінка.
Для Наталі кожна нова партія продукції – це продовження справи, яку вони задумали вдвох. А ще – спосіб зберегти пам’ять про людину, яка навіть серед зруйнованих війною будинків знаходила квіти.
Над матеріалом працювали Вікторія Войтович та Мар’ян Павлик
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
