Він дотримав слова, яке дав в останній розмові – повернувся в п’ятницю, але на щиті: історія загиблого військовослужбовця Тараса Змисного
30-річний львів’янин Тарас Змисний мав усе для щасливого життя – любиму донечку, кохану дружину, рідних та близьких, які завжди його цінували та підтримували. Однак характер та бажання захистити свій дім, свою країну спонукали чоловіка добровільно долучитись до лав ЗСУ та бути серед тих, хто жертвує найдорожчим – життям. Врешті, так і сталось – в останньому бою Тарас загинув, боронячи свободу та незалежність України.
Мати Захисника Зеновія та дружина Ольга поділились спогадами про Тараса, розповівши про його вперту вдачу, добре серце та любов до близьких.
Зі спогадів пані Зеновії, малий Тарас був звичайною дитиною. Любив гратися із друзями та проводити канікули у селі.
Хлопець любив спорт, спершу займався карате, згодом змінив його на бокс. Мати Тараса розповідає, що сину добре це вдавалось, у нього було чимало перемог.
«Він у школі був такий трохи пухкенький, і щоб його ніхто не ображав, він почав займатись цим видом спорту. Він їздив на різні змагання, здебільшого — обласні, адже на всеукраїнські фінансів у його сім’ї не було. То у Львові Тарас часто був на змаганнях, займав призові місця. Він любив цей вид спорту, любив цим займатись», – розповідає дружина Ольга.
Однак згодом Тарас полишив бокс, оскільки для розвитку необхідні були фінанси та час, яких у батьків на той час не було. Відтак хлопець, бувало, займався самостійно на майданчиках на вулиці, а ще через деякий час взагалі закинув це.
Після школи Тарас вступив на заочну форму навчання у Київський коледж харчових технологій. Відтак за освітою чоловік був менеджером, й надалі здебільшого працював у наближеній до цього сфері: або працівником у супермаркетах, або комірником на складах.
Окрім цього, Тарас дуже любив автомобілі. Це було для нього особливим захопленням, чоловік любив їх ремонтувати, завжди знав, де та які деталі. А також, звичайно, дуже любив їздити за кермом.
«У нас була звичайна проста машина, старий «Жигулі». Він завжди хотів кращу, але у нас грошей не було. То він, бувало, їздив на нашому авто. Але розбирався не тільки у ньому, але й у багатьох інших», – пригадує мати Захисника Зеновія.
Зрештою, це захоплення переслідувало Тараса і на фронті, куди він потрапив у 2023 році, добровільно доєднавшись до війська. Пані Зеновія зізнається, що син ще з перших днів хотів долучитись до ЗСУ, однак вона його всіляко відмовляла. Відтак у перші місяці Тарас активно їздив та допомагав хлопцям на блокпостах, по можливості завжди долучався до допомоги.
Та врешті одного дня чоловік вирішив, що прийшов і його час воювати за свободу нашої країни. Тож він сказав батькам, з якими разом проживав, що їде на роботу, а сам вже був по дорозі у військкомат. Там він взяв повістку, фото якої надіслав батькам.
«Я просила його, щоб він сам не йшов до армії. Однак Тарас казав, що не хоче бути зловлений, до того ж хто буде захищати Україну, якщо всі будуть ховатись. Саме тут одна з його найголовніших рис – впертість проявилась, мабуть, найбільше. Я плакала, просила його, однак це не допомогло. Він все одно пішов, бо знав, що хлопців на війні потрібно міняти», – розповідає мати Зеновія.
Відтак згодом Тараса відправили у Моршин, де він проходив навчання. Перебуваючи там, він познайомився із Олею – своєю майбутньою дружиною.
«Познайомились ми з чоловіком вдень його присяги в Моршині 23 лютого 2023р. Познайомились через додаток для знайомств. Ми обоє там були зареєстровані, він мені написав, і ми почали переписуватись.
Він мені одразу розповів, що у нього є донька. Це я в ньому дійсно дуже ціную. Я одразу почала питати, чому розійшлись з попередньою дружиною, коли це відбулось, він відповів на усі мої питання.
Після переписки минуло всього кілька днів, а вже було таке відчуття, що він – моя рідна душа, ми розуміли одне одного з половини слова. Навіть не потрібно було йому багато говорити чи писати, він завжди мене розумів. Я знала що в нього на думці, він знав що в мене», – пригадує Ольга.
Тарас був дуже хорошим батьком, залюблював доньку та намагався дати їй усе найкраще. Ольга каже, що для Тараса Софійка була принцесою.
«Він дуже любив її, ходив із нею гуляти, як тільки мав вільну хвилинку. Вони їздили з Софійкою у різні парки атракціонів, все, що нове відкривалось для дітей, вони об’їздили. Тарас на мультики у кінотеатр водив її, тобто всюди, куди тільки міг. Майже кожні вихідні, або ж у будні після школи, він завжди її брав і кудись водив», – розповідає жінка.
Вона додає, що Тарас намагався вчити доньку власним прикладом. Зокрема показував, як він ставиться до своїх батьків, до тварин, адже він дуже любив їх, показував своїм прикладом, як це має бути.
«Тарас сприяв тому, щоб вона розвивалась, намагався купувати їй відповідні іграшки. Він дуже хотів і старався їй показати, де хороше, а де погане. Він привчив, що не можна ображати живих тваринок, навіть до квіточки потрібно ставитися добре. Він намагався усе найкраще вкласти в дитину», – додає вона.
На той момент Ольга ще не думала, що Тарас піде на війну, хоча й знала, що він – кулеметник, а вони зазвичай на фронті перебувають на передовій.
«Я розуміла, що кулеметники стоять «на нулі». Але я намагалась дізнатись у своїх знайомих більше деталей, і вони заспокоювали, що тих військовослужбовців, які перебувають у Моршині, переважно відправляють на кордон із Білоруссю. То я була трохи спокійнішою, адже була впевнена, що їх переведуть або у Рівне, або кудись ближче до кордону з Білоруссю», – додає жінка.
А вже незабаром, 16 березня, коли у доньки Тараса від першого шлюбу – Софійки – був день народження, парі вдалось вперше зустрітись. Ольга каже, що вони обоє одразу сподобались одне одному. Жінка додає, що особливо приємно було бачити в руках Тараса її улюблені квіти – альстромерії, назву яких чоловік записав собі у нотатках.
«Пам’ятаю, коли ми підходили одне до одного, він став мені на ногу. Це було так кумедно. Але в мене відразу виникло відчуття, що ми з ним споріднені душі. Мені той момент було 30, йому – 29, і за стільки років мого життя він був дійсно моїм, це було дійсно моє. Я відразу називала його рідним, оскільки відчувала що він саме таким для мене є», – зізнається жінка.
Ольга пригадує, що практично одразу після навчань Тараса відправили на фронт, конкретніше – у Бахмут. Жінка пригадує, що перша реакція на це повідомлення у неї була жахлива, однак вона розуміла, що від її хвилювання нічого змінилось би, тож вона намагалась підтримувати чоловіка та бути поруч.
«В мене була така звичка, навіть коли він був на позиціях, писала: «Коханий, нехай тебе Бог захистить». І так було день в день протягом 9 місяців, що він воював. Кожного дня я це надсилала, а він, коли мав змогу, ставив на цьому сердечка. Я мала надію, що він отримає цей захист, адже я просила про це у Бога, і Бог його охоронятиме», – ділиться жінка.
Ольга пригадує, що через кілька днів після того, як Тарас відправився у Бахмут, під час спілкування він здавався неговірким та беземоційним. А згодом чоловік розповів їй, що в перший день вони втратили кількох бійців. Жінка додає, що чоловік ще тоді наголосив, що уявляв собі цю війну не так.
Загалом Тарас часто телефонував та спілкуватись із рідними. Намагався за кожної можливості написати чи подзвонити. Зокрема, за словами Ольги, чоловік завжди телефонував їй, матері Зеновії та донечці Софійці. З останніми він намагався розмовляти про побут та домашні справи, майже не розповідаючи про життя на фронті. Мати каже, під час цих розмов син завжди заспокоював її та намагався переконати, що все гаразд. Водночас із дружиною він намагався ділитись тим, що у нього відбувається там.
«Коли Тарас був у Бахмуті, я йому надіслала посилку, в яку поклала снікерси, адже він їх дуже любив. То якось надіслав мені фото, на якому було дуже багато мишей, а одна з них з’їла один із цих снікерсів. Чоловік ще тоді спитав в мене: «Ті два наступні я ж можу їсти, правда?». Я зробила кіпіш, сказала, що вишлю йому ще більше батончиків, лиш би він викинув їх.
Ми за можливості завжди говорили, він надсилав різні фото звідти. Одного разу Тарас надіслав мені фото, як він підстригся, а у нього були борода і вуса, то він збрив вуса та побрився налисо, і залишив лише бороду. То я тоді так сміялась і казала, що він мені смурфика нагадує», – з усмішкою розповідає Ольга.
Через кілька місяців Тараса відпустили у кількаденну відпустку. Саме тоді, у липні, пара вирішила оформити свої стосунки і розписатися.
«У нього був трохи складний характер. Він, як і я, Овен по знаку зодіаку, тому я його називала впертим баранчиком. Бо він справді був дуже впертим. Це проявлялось практично у всьому.
У стосунках він також, бувало, проявляв цю свою впертість. Однак ми одразу мирились. От що б не було, ми завжди просили вибачення одне в одного. Завжди дякували, що є одне в одного. Звісно бувало всяке, але ми старались завжди якомога швидше помиритись, адже я розуміла, що час безжальний, та й такі часи, що немає коли гніватись через дурниці», – додає Ольга.
Вдома, під час відпустки, чоловік намагався не говорити про війну. Рідні діляться, що було помітно, як Тараса змінила війна. Зокрема чоловік став більш суворим, зрілим та замкненим.
«Я дуже хвилювалась, що він буде злим та агресивним, адже багато таких історій наслухалася. Але ні, я не можу сказати, що так було. Він навіть вночі майже не говорив. Можливо, на це вплинуло те, що на той час він ще не дуже довго був на війні. Хоча на його очах вже дуже багато відбувалось. Адже, бувало, він за столом з батьком міг трохи випити, і тоді розповідав, що бачив та переживав. Зокрема розповів, що на його очах загинув побратим. Пам’ятаю, тоді він плакав, як дитина», – пригадує матір Захисника.
Дружина Тараса додає, що під час відпустки чоловіка помітила, як він беземоційно почав реагувати на побутові дрібні проблеми. Жінка каже, що у нього змінився погляд, чоловік почав більше думати та закриватись у собі, його погляд став сумнішим. Втім, Ольга зауважує, що головні риси чоловіка, які були йому притаманні, залишились.
Жінка ділиться, що Тарас дуже любив готувати. Каже, що це було у нього від мами, адже вона також дуже смачно готує.
«Пам’ятаю, ми з ним розписались лиш, і я сказала, що мушу спробувати його плов. Ми приїхали до мене додому, я пішла на роботу, а він залишився. Пам’ятаю, я приходжу додому з роботи, а плов пахне на цілу хату. Він був надзвичайно смачним», – з усмішкою розповідає Ольга.
Куховарством чоловік займався і на фронті, адже у їхній роті не було кухаря, відтак вони готували собі самостійно. Тарас варив борщі, супи, мʼясо запікав. Свої страви він фотографував на надсилав Ользі, а також радився з нею, що можна ще приготувати.
Після Бахмута Тараса відправили обороняти Часів Яр. Там чоловік зміг по-своєму насолодитись своїм хобі, оскільки часто їздив за кермом. Дружина Захисника ділиться, що чоловік міг перебувати по кілька днів на передовій, після чого одразу брався до водіння, адже любив це, а також не вмів відмовляти.
Взагалі на фронті Тарас був кулеметником. На фронті чоловік перебував буквально «на нулі».
«Чоловік казав, що міг сидіти і бачити трохи далі від себе москаля. Були навіть випадки, що росіяни там напивались і кричали: «хахол, іді к нам, у нас здєсь больше платят». Тоді Тарас витягнув та кинув гранату. То було дуже важко для нього, він не міг миритись з тим, що росіяни сидять зовсім недалеко і можуть таке викрикувати до нього», – розповідає жінка.
Згодом Тараса із побратимами перекинули ближче до Куп’янська, де велись ближні бої, застосовувались гранатомети та міномети. Саме один з таких боїв забрав життя Тараса.
«Після того, як я з ним познайомилась, і він пішов на війну, я не могла нормально спати. Завжди чула кожне повідомлення, телефон біля мене був завжди. І я пробудилась, знала, що він має йти на завдання. Тому я йому написала те саме повідомлення, що й завжди: «Нехай Бог тебе оберігає». І він мені написав: «Дякую». Це було десь 4 ранку. А потім зателефонував і спитав, чому я не сплю. Я сказала, що не можу, знаючи, що він там. Ми з ним поговорили, і остання його фраза була: «я в п’ятницю обов’язково повернусь», – зі сльозами розповідає Ольга.
Остання розмова пари відбулась близько 5 ранку 30 жовтня. А вже о 10- ранку того ж дня Тарас Змисний загинув під час мінометного обстрілу у селі Новоєгорівка на Луганщині.
Родині Захисника про втрату повідомили наступного дня. Мати Зеновія розповідає, що того дня до неї зателефонували з військкомату і повідомили, що відвідають їх.
«Я спершу не зрозуміла, що відбувається. Спитала в чоловіка, що це може означати, припустила, може, це до нього по роботі. А він мені на це відповів, що хвилюється, що це може бути щось погане. Я тоді спитала, що він має на увазі, можливо, щось із Тарасом сталось, поранення чи щось таке. А чоловік сказав, що, ймовірно, все набагато гірше.
Після цього я дуже багато чого не пам’ятаю, усе як в тумані, дуже складно було. Усі хотіли якось підтримати, допомогти, однак я взагалі не розуміла, що відбувається», – пригадує матір Героя.
«Я прийшла на роботу, до мене подзвонив тато Тараса і сказав, щоб я приїхала. Я сказала, що на роботі і не можу так просто піти, на що він відповів, що у нього погані новини. І я чую, як на фоні плаче його мама. Тоді до мене прийшло розуміння, що сталось, і це був жах», – ділиться спогадами пані Ольга.
Жінка каже, що Тараса довго повертали додому, адже необхідно було провести чимало процесів. Це затягнулось на певний час, і врешті поховали Захисника згодом, у п’ятницю.
«І от ця фраза, яку мені Тарас сказав під час останньої розмови: «Я в пʼятницю обовʼязково повернусь»… Я тоді ще сказала собі, що він в точності слова дотримав, адже як сказав, так і сталось», – пригадує дружина.
Рідні діляться, що побратими відгукувались про Тараса лише позитивно. Зокрема наголошували на його справедливості, адже він завжди намагався відстояти для себе та побратимів більше озброєння та кращі умови. Також вони додавали те, що Тарас був надзвичайно добрим та щедрим.
«Тарас був дуже добрий. Він би усе віддав задля когось. Скільки разів було таке, що хлопцям було щось потрібно, і він ділився останнім. Пам’ятаю, ми часто для нього збирали гроші, і одного разу надсилали їм спальники. То я зібрала для їхніх хлопців, і один поклала спеціально для нього, адже знала що він із тих усіх спальників не залишить собі жодного. Його поклала окремо в посилку разом з іншими речами, які він просив. А потім, коли я зателефонувала до нього і спитала, як йому цей спальник, то він сказав, що віддав його побратимові», – розповідає Ольга.
Мати Захисника зізнається, що досі не може повірити у те, що сталось. Каже, що у неї відчуття, ніби син кудись пішов і перестав телефонувати, однак з часом він обов’язково повернеться додому.
«Син для мене, як і для будь-якої матері, був і залишається найкращим. Він був добрий, любив своїх дітей, любив батьків. Чоловік його завжди називав «любимчик мій». Адже Тарас був подібний на чоловіка, тому він так до нього казав.
Звісно бувало всяке, ми могли сперечатись, бували конфлікти. Але це — наша дитина, і ми його любили і завжди будемо любити», – додає пані Зеновія.
Водночас дружина додає, що чоловік був та залишається її стіною та опорою.
«Я казала йому: «Ти для мене та людина, яку я навіть не сподівалась знайти». Адже у моєму житті було стільки різних людей, але такої людини як він, я не зустрічала раніше. Я знала його лише кілька днів, а вже відчувала, наскільки він створений для мене. Він завжди турбувався про мене. Казав мені, що я та, яку він шукав усе життя. А я казала, що він той, якого я й не сподівалась знайти. Я думала, що таких людей вже не буває. Він був і залишається моєю стіною, моєю опорою», – зізнається Ольга.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
