Волонтер — це іноді також і психолог: що розповіли львівські волонтерки на відвертій розмові з школярами Стрілківського ліцею – Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
05 Грудня, 21:21
logo-black

Волонтер — це іноді також і психолог: що розповіли львівські волонтерки на відвертій розмові з школярами Стрілківського ліцею

У Стрілківському ліцеї сьогодні з нагоди свята для учнів старшої школи влаштували зустріч з львівськими волонтерками Марією Козак та Тетяною Криворучко. Жінки допомагали внутрішньо переміщеним особам, що мешкали у школі, та їх основний профіль діяльності сьогодні — допомога війську. Напередодні діти намалювали листи для воїнів, підготували шоколадки та образочки, які волонтерки спакують у подарункові пакунки для військових до Миколая. 

LMN побувала на зустрічі та занотувала відповіді волонтерок на найцікавіші запитання учнів. 

 

Як ви стали волонтерами? 

Тетяна Криворучко: Ми почали волонтерити у 2014 році. Найбільше, що ми могли зробити на той час ,  — провідувати наших дівчат у госпіталі. Тоді бракували білизни, пластирів — усього. Збирали по знайомах шкарпетки, постіль, медикаменти, тощо. Все, що можна було.  

І ще важливе, що ми могли робити — спілкуватись з хлопцями. Вони прожили складний досвід і не завжди були готові говорити про нього з рідними, а нам часто відкривались. 

Марія Козак: Як я стала волонтеркою? У мене були певні проблеми зі здоров’ям дитини. І я собі і Богу пообіцяла: коли все буде добре, я буду допомагати іншим дітям у скруті. Так і сталось. 

Я носила цю обітницю роками. А потім стався Майдан. І у 20-градусний мороз ми провели першу ярмарку. У центрі Львова на площі Ринок у січні ми зібрали понад 20 тисяч гривень. На той час то були дуже великі гроші. 

Тоді, важливо зазначити, нас обходив лише збір коштів, про те, як закупити амуніцію і доставити на фронт, думали наші колеги Тарас Елейко та Ілля Сирко. 

Тетяна Криворучко: Ми тоді, пам’ятаю, їхали по дорозі, нарвали гілок з шишками, поробили букети, хтось напік пампухи — хто що міг, те й ніс. 

Цікава історія є з амуніцією — ми почали згодом і це перевозити. Та тоді можна було везти тільки для себе — то завжди казали, що то для себе або для чоловіка. Якось нас 16 годин тримали на кордоні. То ми почали співати українські пісні, гімн і врешті нас пропустили. 

znimok-ekrana-2022-12-05-o-20-56-40

Якими рисами має володіти людина, щоб стати волонтером?

Марія Козак: Має бути доброю, щирою, безкорисною. Треба розуміти, що волонтерська праця дуже надихає. Я коли працюю для інших, закриваю великі запити, ніби отримую крила, щоб працювати ще більше. Волонтером може бути кожна людина, тільки вона має собі щиро відповісти на запитаняя, чи хоче вона щиро допомагати іншим. Інколи волонтер — це свого роду й психолог. Особливо зараз, коли людям дуже потрібна підтримка. 



Тетяна Криворучко: Головне, не очікувати великої подяки. Бо ті, хто починає щось робити, розраховуючи на велику шану і подяку, дуже швидко може розчаруватись. Треба робити від серця.

Як зрозуміти, що людина справді займається волонтерством і вони не пожертвують кошти шахраям?



Тетяна Криворучко:Довіра. І публічні звіти. Часом, особливо коли ми тільки починали працювати, люди не розуміли, навіщо ми постійно просимо фотографій з отриманими речами. А знайомі часом не розуміли, чому ми постійно “хвалимось” тим, що робимо. Та все дуже просто — коли людина, до прикладу, жертуває велику суму на закупівлю чогось, вона хоче бачити, що це справді дійшло до тих, кому потрібно. Саме тому нам важливо все публікувати.

 

Що найважче у вашій роботі? 

Марія Козак:  Найважче — організаційні моменти. Все знайти, зібрати кошти, тощо. А от машину загрузити, поносити коробки — це вже найлегша частина праці.  Другий момент важкості — це очікування, чи все доїде до фронту, чи всі отримають те, на що чекають. Зараз волонтерити вже легше. Найважче було у перші місяці, коли нічого ніде не можна було купити. 

Як ваші рідні ставляться до волонтерства?

Тетяна Криворучко: Насправді бути волонтером — це трішки красти час у своєї сім’ї. Бо часом замість того, щоб піти кудись з дітьми, ти йдеш пакувати бус з допомогою або їдеш до стареньких в пансіонат. А дітей або береш з собою, або завозиш десь до батьків, або залишаєш з чоловіком. 

Марія Козак: У мене чоловік вже знає, що я буду волонтерити попри все. Та ніхто на це не злиться, бо нема часу — у мене всі залучені до праці у вільний від роботи час. Сини дуже люблять пакувати сухпайки. Навіть залучають до робити своїх однокласників. Молодший з маленького зі мною на різноманітних ярмарках. Сім років мав, а вже зі скринькою ходив на благодійному заході. 

Як ви обираєте кому допомагати? 

Тетяна Криворучко:  У мене на початках було велике розчарування від розуміння того, що я не можу допомогти всім. Та наші друзі, воїни-волонтери, завжди мене переконували, що це не привід для суму. Треба старатись робити максимум, обирати тих, кому допомога  вкрай потрібна зараз. 

Марія Козак: У мене були такі випадки, коли я бачила, що надану мною допомогу просто продають. Це виглядає вкрай дико. Та я стараюсь на такі одиничні випадки не дуже зважати, адже знаю, що десяткам інших людей допомога справді була і є потрібна. 

Що вас найбільше зворушило за час волонтерства? 

Тетяна Криворучко:  Ми допомагаємо стареньким з Львівського геріатричного пансіонату. Якось напередодні свят вони просили привезти кутю. Це дуже легко було купити, але для них це було особливо важливо — відчути цей дух Різдва, дух домашнього затишку. Це був особливий запит. 

Марія Козак: У березні хлопці надіслали мені повідомлення з передової. Один воїн розповів, який радий був його побратим, коли розпаковував сухпайок. Він навіть спитав: Марія, що ти там напакувала, він такий щасливий, ніби там кілограм золота! Для мене це був показник, що я роблю справді цінну роботу. 

Інший момент — коли 90-річна бабуся принесла пакунок для солдатів. Кусочок ковбаси, половина сірого хліба, закрутка, все скромно, але все щиро. Видно, що для неї це була велика пожертва, видно, що воно б їй самій знадобилось, але вона вирішила зробити щось корисне для наших воїнів. Це дуже зворушує, адже ти розумієш, що поруч є люди, які мають великі фінансові можливості, але інколи якось байдуже до цього ставляться. 

Тетяна Криворучко:  Я в цьому контексті пригадала ще одну історію з пасіонату. Теж напередодні свят ми були. Наперед нас йшла жіноча у норковій шубці. Прийшла провідати батьків. Чую, говорить по телефону: А нащо сюда щось брати, тут ж і так от їм приносять. Побула хвилин зо 5 у тій кімнаті батьків з пустими руками, та й пішла. Такі історії ранять.  

znimok-ekrana-2022-12-05-o-20-56-55

Чи бувають у вас моменти, коли хочеться перестати волонтерити?

Марія Козак:  Найгірше, це коли люди не можуть повірити, що ти це робиш безкорисно. Коли підозрюють, що ти на цьому заробляєш. Часто у людей немає розуміння, що волонтер — це не штатний працівник, як часом буває у благодійних фондах. Волонтер — це людина, яка робить все щиро і не очікуючи на вдячність, не розраховуючи на винагороду. Бувають складні дні, коли здається, що сил вже нема. А потім встаєш вранці і знаєш, що маєш продовжувати у тому ж дусі, маєш читати запити від хлопців, комунікувати з жертводавцями. Поки наші хлопці там борються за наше сьогодні і завтра, не маємо права опустити руки.

znimok-ekrana-2022-12-05-o-20-58-39
Пакунки, які учні підготували для воїнів.
  • 0
  • 723
Схожі публікації