«Їду на Великдень додому. Не знаю, чи буде так добре, як тут»: фоторепортаж з Добромильського інтернату

Марія Оринчак

У Добримильській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті навчається 80 учнів. 10 з них – круглі сироти. Майже всі діти тут живуть круглорічно. Хто має батьків – навідується до них хіба на свята.

Діти-сироти перебувають на повному державному забезпечені. Для решти дітей держава виділяє кошти лише на харчування. Всім іншим мають забезпечити їх батьки. Багато з них, як розповів LMN директор закладу Володимир Муль, й самі є випускниками цього закладу. Переважно ніде не працюють, живуть за рахунок соціальних допомог.

«Буває таке, що діти хворіють і нема навіть за що купити їм ліки», – каже LMN нянечка Галина.

Навідуємося у заклад у четвер, 25 квітня, разом з волонтерами ГО «Люди Країни». Ті привезли їм кілька десятків ящиків з одягом, іграшками, солодощами та пасками на Великдень.

“Ми в неділю теж будемо Великдень святкувати, – каже 12-річна Наталя. – Зранку усі разом йдемо до церкви, молимось, святимо паску, а потім у їдальні разом снідаємо».

14-річному Остапу дістається практично новий класичний костюм. Хлопець одразу приміряє. Каже, якраз на Пасху собі вдягне, коли поїде додому. А потім і на випускний буде мати.

Найбалакучіша з-поміж дітей – 5-річна Маруся, худенька дівчинка у зеленій туніці в горошок, підстрижена під каре. Розповідає, що живе тут з братиками і сестричками, як і більшість дітей. Їх у сім’ї п’ятеро. Вона наймолодша. Батьки живуть на Турківщині. Минулоріч святкувала Великдень тут, у Добромилі.

«Чогось не хотіла мама мене минулого року забрати. Не знаю, чого, – розводить руками. – Ну але я і не дуже хотіла їхати. Тут тепло, прибрано, кормлять нас. На Пасху святковий обід був. А цього року мама має забрати нас всіх. Не знаю, чи буде вдома так добре, як тут».

Працівники кухні накривають для дітей солодкий стіл з того, що привезли волонтери. За кожним столом по четверо дітей. Спочатку перераховують, скільки є усього цукерок, бананів та тістечок, потім рахують, кому по скільки чого дістанеться. Намагаються поділити все порівну.

До волонтерки підходить 12-річний Олег. Показує на дівчину Олену. Та витирає на кухні столи.

«Вона на рік від мене старша, але я дуже в неї закоханий, – каже на вухо. – Навіть на Великдень додому не хочу їхати, бо ж пару днів її не буду бачити».

Зривається з місця, біжить на кухню, бере ганчірку і починає витирати стіл, який прибирає Оленка.