Щоб вижити тримали на балконі курей, яких потім їли: життя в окупації херсонської сім’ї
Війна торкнулась кожного українця по-своєму. Хтось переживав її вдруге, хтось переїхав на захід, а сім’я Наталії з Херсона жила під окупацією до кінця літа. Подружжя з дітьми – Левом та Мар’яною, жили в районіТавричному-2. Чоловік працював далекобійником закордоном, але перед війною приїхав на похорон батька і не зміг більше виїхати. Лев – спортсмен, захищав Україну на різних чемпіонатах, як кандидат в майстри спорту зі стрибків на батуті.
Ранок 24 лютого в цій сім’ї мав розпочатись як зазвичай. Зранку Наталя збирала доньку Мар’яну в садок, а себе на роботу. Жінка працювала швачкою в ательє, де шили спортивні костюми та сукні. Проте ранкові збори обірвало повідомлення у вайбері від вихователя групи садочка: «Зберігаємо спокій, лишаємось вдома».
«Згодом мені подзвонила свекруха і повідомила, щоб ми збирали речі, адже почалася війна. Вибухів ще чути не було, проте по телевізору передавали, що в сторону Каланчака, що на Херсонщині, росіяни наступають з Криму. Картинки по ТБ знищеної техніки на Перекопському Перешийку, і все як в тумані. Ті військові, які обороняли міст, загинули. Ми панікували, але виїжджати не хотіли, лише склали документи, ліки, тривожну валізу та слідкували за новинами», – розповідала Наталя.
В той день у Мар’яни вперше підвищився ацетон та з’явилась блювота. Черга в аптеку була шалена, люди скупляли все що можна і не можна, лише через знайомих вдалось отримати потрібні ліки.
2 березня Україна тимчасово втратила Херсон, і з цього дня розпочалось життя цієї сім’ї в окупації…
«Одного разу неподалік нашого району в житловий будинок прилетіла ракета, багато людей загинуло, а ті, які вижили, переїхали жити в невеличкий готель. У них не було нічого, тому власниця нашого ательє роздала нам тканину, з якої ми пошили для них постільну білизну. Проте з часом господарка закрила ательє та виїхала з Херсону. Так ми з чоловіком лишились без роботи…», – поділилась Наталія.
Магазини в місті теж почали закриватись. Жінка каже, що їм пощастило, що той, який був біля їхнього будинку, працював. Хоч магазин відкривався о 8:30 вже з 6-ї ранку люди займали чергу, щоб встигнути придбати необхідне. На вулиці була ще люта зима, тому Наталія з чоловіком міняли один одного в черзі, виносили гарячий чай чи каву, щоб хоча б трохи зігрітись, адже черга тривала 2-3 години.
«Ціни на продукти піднялись вдвічі-втричі. Наприклад, лоток з 10-и яєць коштував 100 грн, але іноді приїжджала цивільна машина з яйцями по 50 грн. Люди допродували свій запас їжі, виживали як могли. Щоб рашисти не розграбували один з магазинів його власники почали безкоштовно роздавати їжу місцевим. Це було справжнє щастя, — згадує Наталія. — Дефіцит розпочався і на готівку, з часом її в місті меншало. На початках банкомати працювали, проте вистояти чергу було неможливо. Ми наче повернулись в минуле століття – ще о 5-тій ранку, один назначений заздалегідь черговий приходив до банкомату та на папірець вів чергу за прізвищами».
За її словами, ціна на кілограм масла та сиру піднялась до 300 грн, цукерки коштували близько 600 грн.
На другій місяць війни стало нестримно важко… Врятували сім’ю чорнобаївські кури: за 10 хвилин від міста в Чорнобаївці стояла птахофабрика і росіяни, щоб морити людей голодом, почали гатити по ній. Тому щоб врятуватись від голоду, херсонці вивозили з птахофабрики курей-несушок, різали і їли, або продавали по 50 грн. Наталя поділилась, що хоч і міська, проте навчилась різати та патрати птицю.
«Одного разу наша начальниця замовила машину, щоб звідти вивезти велику кількість курей, в наш двір привезли та кинули на асфальт порізаних, необпатраних курей. На одну людину брали по 2 несушки. Морозили, а потім готували бульйон. Згодом різати їх перестали і привозили живими, і так у нас на балконі з’явився курятник. Крім цього, херсонський молокозавод забезпечив населення молоком, майже в кожному продовольчому магазині стояла бочка зі свіженьким молочком за 25грн/літр. Запас грошей був невеликий, а коли й він закінчувався, а банки не працювали, стала продавати золоті прикраси місцевим перекупам. Також пізніше фінансово допомагали родичі та друзі, які виїхали з Херсона», – розповіла жінка.
Окупанти для нічліжки зайняли найближчий готель від центру Херсона. Як хазяїни розгулювали містом з автоматами в руках, в деяких ззаду на куртках було написано ДНР, своє обличчя вони закривали. Вони скуплялись разом з херсонцями, стояли в одних і тих самих чергах на ринку, але місцевих не чіпали.
Херсонці постійно намагались чинити супротив окупантам. Місцеві мешканці знімали та викладали в інтернет рух окупантів. Херсонці перекривали дорогу деревами та стовпами намагаючись їх всіма силами зупинити. Також в місті працювали партизани.
«Поки я сиділа вдома з дітьми, чоловік ходив на мітинги. Хоч після 7 вечора нікого на вулиці вже не було, проте з вікон квартир навіть вночі лунав гімн України. Роботу партизанів було завжди помітно. Біля 56 школи вони постійно вивішували український прапор, рашисти знімали, а партизани знов вішали. Росіяни не витримали і просто зламали флагшток», – розповіла Наталя про супротив населення окупантам.
На початку літа все змінилось, якщо раніше де-не-де зустрічалось українське, то з літа херсонців окупували про всім фронтам – банк перейменували на російський, товари везли з Криму, в обіг почали вводитись рублі. Ті магазини, які не погодились співпрацювати з російською валютою, закрились…
«Якось ми йдучи містом, помітили поміж дерев наш прапор, закинутий на гілку, й сьогодні згадую як скакала від радості. Поки ввечері росіяни по рупору агітували переходили на сторону росії ми у відповідь співали «Червону калину», — згадує жінка.
Їжа та гроші закінчувались. Щоб вижити чоловік Наталі через волонтерів знайшов роботу перевізником в благодійній організації «Пліч-о-пліч». Людей безкоштовно евакуйовували з міста автобусами, проте самі волонтери платили водіям зарплату. Два місяці він вивозив херсонців у Миколаїв, Кривий Ріг та Запоріжжя.
На російських блокпостах чоловіків при перевірці роздягали до білизни, дивились, щоб не було патріотичних татуювань. Лякали дулом автомата.
«Щоб пропустити автобус чи легкову машину росіяни просили хабар їжею чи випивкою. Брали ковбасою, горілкою чи цигарками. Якщо в місті на блок-постах стояли офіцери, то по області були 18-19 річні діти, і вони були дійсно голодні», – розповідає Наталія.
Жінка пригадує, що змінилось й спілкування херсонців.
«Вільно між собою ми перестали говорити, тому що сьогодні твій сусід – друг, а завтра зрадник та колаборант. Тому ми тримали нейтралітет. Одне зайве слово — і додому можуть завітати гості у вигляді росіян. Навіть у нас на подвір’ї були такі, які вірили, що в росії краща освіта, медицина та загалом все стабільно. Одного разу довелось взяти гуманітарку у росіян. Коли орк протягнув моїй доньці згущене молоко, а вона відповіла дякую, моє серце завмерло. Я не знала, як він відреагує на українську мову», – поділилась переживаннями жінка.
«Життя під окупацією йшло і ми до всього пристосовувались. Банкомати давно не працювали і тоді в місті з’явились люди-банкомати. От, наприклад, хтось мав багато готівки, вони давали її місцевим, а цю ж суму отримували на карту, але за 5-10% від суми. Мінімально давали 2-5 тисяч гривень. Готівка була на вагу золота. Якщо десь у магазині включали платіжний термінал для розрахунку, то всі відразу бігли туди», – розповідає Наталія.
Жінка пригадує, що люди привозили на базар нерозібрану тушу тварини і за 250 грн/кг пилою чи сокирою відрізали будь-яку частину. Іноді жителі окупованого міста кооперувалися по 4-5 осіб та брали свиню на всіх.
«Такі магазини, як Єва, Фреш та Траш були зачинені, Епіцентр перейшов під контроль росіян. Сільпо спалили. Росіяни почали відчиняти свої аптеки, але всі боялися купувати російські препарати. Звичайна «зірочка» коштувала 120 грн. Люди готові були платити більше для того щоб купувати препарати українського виробництва», – каже жінка.
Щоб підкупити людей, росіяни почали видавати фінансову допомогу. Діти до 18 років отримували 4000 рублів, пенсію для стареньких давали по 10000 рублів.
Коли почались перебої зі світлом та інтернетом, а овочі піднялись в ціні стало важко морально, тож сім’я вирішила у вересні виїжджати:
«Я у одному з пабліків знайшла волонтерів, які погодилися допомогти з переїздом, та призначили дату на 6 вересня. Саме в той день ми сіли на катер, оскільки ні моста, ні понтонної переправи не було, і дісталися в Олешки. Там на нас чекали волонтерські автобуси. Ми їхали через Запоріжжя. Блок-пост у Василівці для нас був найважчий, його ми подолали за 2 дні. Коли на першому українському блок-посту до нас зайшов український військовий, то всі почали його обіймати та плакати», — емоційно згадує Наталія.
Вже у Запоріжжі на волонтерських штабах висіли написи «Люблю Херсон» і тільки тоді херсонці зрозуміли, що на них чекають.
«О 00:15 місцеві кухарі годували нас теплою свіжою кашею та хлібом. Все було безкоштовно. Ми спали на нових двоповерхових ліжках, білій постілі та м’яких подушках. Ми переночували там одну ніч і зранку волонтери посадили нас у потяг, яким ми доїхали до Кривого Рогу», — згадує Наталія.
Зараз сім’я живе в Кривому Розі у родички. Наталя влаштувалась швачкою в ательє. Лев навчається онлайн в морському коледжі, а донька ходить на розвиваючі гуртки.
На момент розмови з Наталею Херсон ще був під окупацією, проте 11.11.2022 його звільнили. Тож тепер родина чекає розмінування міста і готується повернутися ДОДОМУ.
Розмовляла Олена Лещенко
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
