«Він завжди йшов першим у бій»: історія полеглого Назара Підковича зі Стрия
Чимало українців з початком повномасштабної війни, аби зберегти своє життя, виїхали за кордон. Втім тих, хто після 24 лютого повернувся додому, щоб боронити свою країну, було також доволі багато. Зокрема серед них був й Назар Підкович.
Чоловік покинув заробітки в Іспанії, повернувся назад в Україну, вступив у лави ЗСУ та до останнього боровся з ворогом за нашу державу.
Сестра Іванка, товариш Василь та побратим Богдан поділились спогадами про Назара, розповівши про його позитивну вдачу, незламний дух та безстрашність у бою.
Назар народився у Стрию на Львівщині. У дитинстві він був спокійним та вихованим. Втім, як пригадує сестра воїна Іванка, нерідко бувало, що вони з братом, залишаючись самі вдома, пустували.
«Ми часто залишались самі вдома і ми робили збитки. А потім батьки приходили і нас сварили. Це було зазвичай по суботах, коли мама їздила на базар і купувала нам цукерки. А коли ми були сварені, то вже ці солодощі не отримували», – пригадує жінка.
Жінка каже, що в таких випадках Назар завжди тихенько брав солодощі та ділився з нею. Вона додає, що цей спогад, цей образ доброго та щедрого брата ще з дитинства залишився в її пам’яті.
У дитячі роки Назар полюбляв грати у футбол. Тому й не дивно, що у школі він найбільше любив фізкультуру. Окрім того, хлопцеві добре вдавалась математика, однак згодом захоплення цифрами минуло.
Завершивши школу, Назар вступив в училище на будівельника. За словами Іванки, брат не ділився, з чим був пов’язаний його вибір вступити саме на цю спеціальність. Тим не менш, здобувши освіту, чоловік вирішив змінити професію, відтак пішов у поліцію, де пропрацював близько 10 років.
Іванка пригадує, що брат був дуже добрим та розуміючим, а також завжди вмів влучно пожартувати. Водночас товариш Назара Василь додає, що у нього було сталеве терпіння, чоловік завжди міг вислухати, ніколи нікому не відмовляв та завжди був радий допомогти.
«Існує стереотип, що люди, які працюють в поліції, мають не дуже хороший характер. То Назарові часто казали, що він якийсь неправильний поліцейський», – з посмішкою розповідає сестра.
Василь пригадує, що найбільш прикрим було те, що Назар ніяк не міг знайти свою другу половинку. Чоловік припускає, що це було пов’язано із браком часу.
«Він завжди щось робив для когось, думав завжди про інших, і в останню чергу – про себе. Він міг мати завжди купу своїх проблем, нічого не встигати, але для нього було святе — комусь допомогти», – каже чоловік.
За словами Іванки, коли почалась АТО, Назар дуже хотів долучитись до лав ЗСУ та боронити країну. Втім батьки просили його залишитись вдома, а з роботи ніяк не вдавалось звільнитись, тому чоловік прислухався до рідних та й надалі продовжував працювати у правоохоронних органах.
«Назар не міг собі пробачити того, що я пішов на війну, а він не міг відрядитись з роботи. Його дуже турбувало те, що він не міг звільнитись, його не відпускали», – пригадує Василь.
Відтак Назар долучався вже до місцевих мітингів, здебільшого – у позаробочий час.
Врешті у 2016 році Василь повернувся з зони АТО та запропонував товаришу поїхати працювати за кордон. Той погодився, і вже через рік чоловіки виїхали на заробітки.
«Там брат й мав можливість попрацювати за своєю спеціальністю, адже працював на будівництві. Пробув він там від 2017 року й до моменту повномасштабного вторгнення», – розповідає сестра.
Як розповідає Василь, після смерті батьків єдиним, хто залишився із рідних у Назара, була сестра. Відтак чоловік був готовий для неї на все, зокрема завжди допомагав коштами, із ремонтами в домі, а також із дітьми.
Товариш пригадує, що ще до 24 лютого вони з Назаром були готовими до можливого повномасштабного вторгнення. Тож чоловік ще за декілька днів до того хотів повернутись додому, втім сестра та друзі його вперто відмовляли. Тим не менш, 24 лютого Назар заявив, що без обговорень повертається в Україну.
«Я просила його ще зачекати, не вертатись відразу сюди. Але він вперто стояв на тому, що має повернутись, бо ми тут, а він – там. Відчував, що має тут бути. Казав: «Тоді я не пішов на фронт, але зараз мушу», – пригадує жінка.
Після повернення в Україну, Назар приєднався до добровольчого батальйону «Карпатська Січ», до якого вступило й багато інших стриян. Василь, який також є членом цього батальйону та займається підготовкою бійців, запропонував товаришу роботу в рекрутинговому центрі.
«Тоді там дійсно було дуже багато роботи, адже ми усіх військових одягали, збирали все необхідне, відправляли на фронт. Тобто робота була постійно, і не вистачало рук. Тому я казав йому, що він мені потрібен тут, адже є дуже багато моментів, які потрібно зробити на місці», – ділиться Василь.
Назар спершу погодився, однак не міг знайти собі місця, дуже хотів поїхати. Відтак в одній із поїздок на Київщину в якості волонтера він вирішив залишитись там та приєднатись до військових.
«Жодні мої аргументи Назар не брав до уваги. Тож він залишився, і я за нього дуже хвилювався, оскільки бойового досвіду у нього не було взагалі. Але він з перших днів показав себе дуже відважним та позитивно налаштованим», – каже Василь.
Після звільнення Київщини Назар разом з іншими бійцями відправились на Харківський напрямок, в Ізюм.
«День перед наступом на Ізюм Назар зламав ногу і їхав на костилях звільняти місто. Я ще тоді йому кажу: «Ну що ти там будеш робити, як ти там будеш в такому стані?». А він відповів, що навіть зі зламаною ногою мусить там бути. То він так і їхав у бетеері зі зламаною ногою», – з посмішкою пригадує товариш.
На війні у Назара з’явився позивний «Кабан». Як пригадує його побратим Богдан, ця історія була дуже кумедною.
«Назар взагалі повернувся з Іспанії, тому спочатку йому хотіли дати позивний «Іспанець». Але потім все змінилось, і він взяв позивний «Кабан». Ми думали, що Назар взяв його, оскільки він був такий битий із бородою. То я довгий час думав, що позивний пов’язаний саме з цим. А коли вирішив у нього спитати , чому саме «Кабан» , то він відповів, що це пов’язано з його роботою у поліції», – ділиться Захисник.
Воїн, попри вищу посаду, завжди намагався бути серед побратимів. Він дуже не любив штабну роботу й навіть попри великий досвід, який дозволяв йому вже не брати безпосередню участь у боях, все одно рвався туди, оскільки почувався потрібним.
«Вся молодь, яка також з ним воювала, тягнулась до нього. Він був душею взводу, і всі знали, якщо запланована задача, і він йде, то і хлопці йшли за ним. Він завжди перший йшов у бій і останній з нього повертався», – каже Василь.
Іванка пригадує, що брат не ділився з нею історіями з фронту, оскільки не хотів, аби вона хвилювалась.
«Коли б я до нього не телефонувала, не запитувала, як у нього справи, він завжди відповідав: «Все добре, у мене все добре». Якщо казати чесно, я про все дізнавалась від когось іншого», – додає вона.
Василь також погоджується, що історіями з фронту Назар майже не ділився, розповідав лише тоді, коли запитували. Більшість із тих історій були смішними, адже саме про таке Захисник хотів говорити.
Зокрема товариш пригадує одну із таких історій, яка трапилась за час Назарової участі у війні:
«Якось мені зателефонували і сказали, що Назар загинув. А він в той час, вони саме з побратимами готували обід, вийшов на город по петрушку. Назар вийшов, і тоді почався дуже масований обстріл, тому він сів біля будинку і дві години просто чекав, поки все мине.
Тоді вже навіть у батальйоні думали, що він загинув. Люди у Фейсбуці почали писати, і я вирішив, що треба сповістити сестру, аби вона дізналась про це від мене, а не від людей в Інтернеті.
Я поїхав, повідомив їй. Аж тут дивлюсь — дзвонить Назар до мене. Я піднімаю трубку, а він каже: «То «Кабан» з раю дзвонить». Я його послав і виключив телефон. Згодом перетелефонував, у мене було стільки емоцій, стільки радості», – пригадує Василь.
«Він був з тих людей, які завжди веселі, що б там не було. Що б не трапилось, він розумів, що нічого не зробиш. Ішов вперед, хоч було важко, і ніколи не зупинявся», – додає побратим.
Назар доволі часто приїжджав на декілька днів додому. Іванка каже, що в такі моменти вона помічала, що брат трохи змінився.
«Після досвіду на фронті, коли ми з ним розмовляли, він завжди мені повторював, щоб я жила одним днем. Казав, що невідомо що буде завтра, тому потрібно себе цінувати та не шкодувати нічого», – зазначає жінка.
Василь також помітив, як Назара змінила війна. Він каже, що товариш не міг змиритись з тим, що втратив багатьох побратимів.
«Якось він приїхав на один день, ми всю ніч просиділи, балакали, і було видно по ньому, що він вже дуже емоційно виснажений, що йому дуже складно», – пригадує чоловік.
Внаслідок служби у штурмових військах у Назара було чимало контузій. Відтак сестра та друзі намагались вмовити Захисника пройти реабілітацію та відновитись. Втім Назар категорично відмовлявся.
«Фактично його неможливо було забрати з війни, він лиш виїжджав на похорони хлопців провести, чи як були якісь моменти сімейні. А так, він хлопців своїх відпускав у відпустку чи на лікування, а сам не ходив. Навіть коли підірвався на бетеері, і у нього була сильна контузія, то він теж відмовлявся йти в лікарню, хоча всі наполягали», – додає Василь.
Одну із контузій Назар отримав, коли підірвався на протитанковій міні. Після цього його одразу доставили в медпункт.
«На наступний день нам треба було заступати в наряд, на позиції. Він був командиром взводу, а я був його замом. То його забрали пораненого, а я повернувся після того, як ми успішно виконали завдання.
Але найбільш кумедно було, коли він ввечері повернувся з медпункту. У нього була контузія, а він каже до мене: «Завтра заступаємо в наряд». Я відповів йому, що вже викреслив його зі списку, а він мені: «Як? Що зі мною не так?». Цей спогад був дуже кумедним», – пригадує Богдан.
Після боїв на Харківщині Назара з побратимами передислокували на Лиманський напрямок, що на Донеччині. Там він провів чимало успішних операцій.
В останнє своє завдання воїн пішов Куп’янсько-Лиманському напрямку. Під час нього Захисник отримав смертельне поранення.
«Він був такою людиною, яка давала завдання, і я з ним ніколи не сперечався на рахунок нього. Я б нічого не сказав, адже розумів, що якщо він дає задачу, то він придумав 150 планів, з яких обрав найкращий.
Навіть цей крайній штурм, то він до мене просто зателефонував зі словами: «Арес, їдем бити кацапів», – пригадує Богдан.
Товариші Назара кажуть, що у крайній штурм воїн не мав відправлятись. Його завданням було зібрати групу бійців, які виконають цю задачу. Однак він все одно вирішив йти у бій.
«Потрібно було йти зачищати позицію. Хлопці розповідали, що він стрибнув до москалів в окоп, де намагався усіх перебити. Але, на жаль, їх було надто багато, і Назар отримав поранення, від якого через декілька днів загинув», – пригадує Василь.
«Про трагедію я дізналась від Василя. Він зателефонував та розповів, що сталось. Сказав, що Назар поранений, що його евакуювали до лікарні, де зараз боряться за його життя. Ми одразу поїхали до нього. Там Назар, у реанімації, пролежав ще 8 днів, після чого помер», – пригадує Іванка.
Назар помер 2 лютого 2024 року. Це стало величезною втратою для батальйону, каже Василь, адже він був справжнім воїном, за яким усі тягнулись, і якого усі поважали.
«Кабан», напевно, був одним із найкращих командирів, яких я зустрічав. Але також він був одним із найкращих людей. До нього можна було зателефонувати і спитати щось на рахунок військових питань, як, наприклад, бойові виходи, або ж питання щодо озброєння. Але якщо комусь було погано, після якихось бойових дій психологічний стан опускався, то до «Кабана» також зверталися, і він завжди допомагав», – розповідає Богдан.
Він також додає, що більшість побратимів Назара загинули в бою, однак ті, які залишились в живих, відгукувались про нього дуже позитивно.
Іванка каже, що навіть зараз, після смерті брата, військові продовжують їй телефонувати, розпитувати, як вона, а також цікавитись тим, яким Назар був раніше.
Жінка додає, що її брат був справжнім патріотом. Тож після війни він хотів міняти країну в кращу сторону.
«Ми часто говорили про те, якою ми хотіли побачити Україну майбутньому, і обоє доходили до висновку, що починати потрібно з себе. Тому ми планували в себе на місцях зміни, адже ми можемо на це впливати. Ми хотіли почати зі свого містечка, хотіли разом влаштувати бізнес, який був би соціально відповідальним», – пригадує товариш Василь.
«Він хотів змін в країні і дуже переймався тим, що робить наша влада. Він хотів дуже за це взятися, хотів у своєму місті розпочати цей процес. Також його дуже турбувало питання хабарів. Він дивився на ситуацію, яка складалась, і був цим дуже розчарований», – додає побратим.
Щоб увіковічнити пам’ять про Назара, сестра та товариші Героя створили в Стрию мурал, а також перейменували в честь воїна вулицю, на якій він колись мешкав.
«Ми мали зробити мурал на будинку, де він жив, але, на жаль, обставини склалися так, що цього зробити не вийшло. Тому ми зробили його на домі священника, який розташований в центрі Стрия. Тож я вважаю, що вийшло навіть краще, ніж ми задумували», – розповідає Василь.
Товариш додає, що знаючи Назара, він би точно воював до кінця, оскільки в його думках була лише помста ворогам за всі їхні злочини.
«Він був з тих людей, за якими ішов, і знав, що все буде добре. Адже справжній командир іде і воює поперед хлопців. Тому в ньому ніхто й ніколи не сумнівався», – додає побратим.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
