«Мамо, диви, телефон!»: на Городиччині «миколаї»-волонтери принесли дітям все, що вони просили (РЕПОРТАЖ)
Тетяна Пасічник
Вчора, 18 грудня, Святий Миколай роздавав подарунки потребуючим дітям Городоччини. Така акція проходить вже 15-й рік поспіль. Її організатором є місцевий благодійник Тарас Елейко. Щороку він та ще шестеро волонтерів переодягаються у «святого» та їдуть у домівки малозабезпечених сімей, аби подарувати дітям омріяні подарунки.
LMN поцікавилась, як все відбувається.
У Городку близько 16.00 у своєму авто нас зустрічає подружжя волонтерів – Станіслав та Юлія Мацько. Вони з року в рік допомагають Елейку розвозити подарунки. Прямуємо у село Керниця, де вони проживають. Звідти розпочинаємо мандрівку.
«У Керниці є теж кілька потребуючих сімей, спочатку до них підемо, а потім у інші села, – каже Юля. – Цього року ми зібрали 244 дитячі листи. Одному розвезти всі подарунки – нереально, тому «миколайків» є шість. Між собою поділили будинки – кому куди ближче їхати».
Для 94-х дітей подарунки зібрали небайдужі. Кожен міг вибрати для себе лист чи кілька листів і мав купити все, що просили діти. Замовлення із решти 150 листів за власний кошт придбав Тарас Елейко.
У будинку Мацьків весь коридор заповнений подарунками у синіх пакетах. На кожному з них є надпис з прізвищем дитини. Станіслав починає носити їх у машину.
«Юлю, тут не вміститься все за раз, – каже чоловік. – Рушаємо, а потім вернемось по другу партію».
Чоловік одягає священичий фелон, бороду, перуку та митру. Сідає за кермо.
«Ще в минулі роки всі пакунки вміщалися в машину, – розповідає Юлія. – Діти ростуть, а в деяких сім’ях стало більше малят, їх без уваги теж не можемо залишити. Кожну дитину треба вдягнути: куртка, шапка, рукавички, взуття, спортивний костюм. Окрім цього ще солодощі та іграшки – бо яке без них свято? А ще помітила, що цього року майже у кожному листі є прохання про телефон. Та й не дивно, світ рухається вперед, дитина повинна бути весь час на зв’язку».
Зупиняємось біля першої хати. Глиняна, штукатурка обдерта, двері ледь тримаються на завісах, на вікнах – новорічні гірлянди. Тут живуть двоє дівчаток: 16-річна Андріана та 10-річна Ганнуся. Вже за кілька метрів чути, як вони голосно співають «Ой, хто, хто Миколая любить».
«Старша до школи не йшла, з самого ранку Миколая чекала, прибирала, готувалася, – зустрічає нас їхня мама. – Ви заходьте, заходьте!»
Дівчата доспівують пісню, розказують вірш. Починають відкривати пакунки.
«Мамо, диви, телефон!», – каже старша.
Усмішка не сходить з лиця, обіймає Миколая та його помічницю і біжить розпаковувати речі далі.
Ганнуся приміряє одяг та взуття.
«Ого, а я і не писала в листі про шарфик, а Миколай приніс», – дивується.
«Значить, він знає, що тобі дійсно потрібно!», – Юлія Мацько поправляє дівчинці шапку.
«Миколай» вирушає далі.
Дорогою розповідає, що у кожній з цих сімей різна ситуація.
«Одні п’ють, інші просто ради собі не можуть дати, – каже. – А от є один чоловік, який кілька років тому поховав жінку, сам виховує сина. Хоч живуть бідно, але старається зі всіх сил, працює, не п’є. Є одна сім’я, де батьків у свій час життя «покидало», тому потребують допомоги. Але вдома там завжди прибрано, і діти охайні, виховані. Допомагаємо їм з року в рік, правда, малі в листах весь час просять щось недороге – якийсь одяг, кілька іграшок».
Наприкінці Керниці живе сім’я, у якій четверо дітей. «Миколай» відкриває багажник, бере два пакети. Юля витягає ще три.
Скоро у сім’ї з’явиться ще одна донька – Меланія. Для неї теж мама вже написала лист.
«Я думала, до свята Миколая точно народжу – та де там! Чекаю з години на годину», – каже жінка з порога.
Для ще ненародженої Меланії принесли 7 упаковок підгузників, дитячу ковдру та зимовий комбінезон. Старші діти теж отримали подарунки.
Надворі вже темно. Їдемо у віддалене село, останню домівку. Всі вже втомлені. Юлія згадує, як рівно два роки тому вона з чоловіком потрапила в страшну аварію.
«Це було теж 18 грудня. На дорозі ожеледиця, падав сніг. Ми якраз віддали останні подарунки і повертались додому. Раптом просто вилетіли з траси».
«Я ніби заснув з відкритими очима», – додає Станіслав.
«То було дуже страшно. На моєму обличчі не було живого місця. Лікарі та родичі забирали дзеркала, щоб я на себе не дивилась. А діти вдома вперше залишились без подарунка від Миколая. Пам’ятаю, Тарас Елейко приїхав у лікарню і сказав, що це чорти бісяться і за нами гоняться, щоб ми добрі справи не робили. Може, воно й правда», – каже Юлія.
Зупиняємось у маленькому хуторі.
«Отам, на горі, є одна хата, – показує Станіслав та глушить двигун. – Треба йти пішки, автівка там не заїде».
Подружжя бере п’ять пакунків. У сім’ї є більше дітей, та старші вже повнолітні.
В будинку стоїть неприємний запах. Біла фарба на дверях почорніла. Підлога та стіни обдерті.
«Мам, мам, ти казала він не прийде! Він є, не забув», – кричить 7-річний Олег.
Миколай просить розказати віршики. Діти мовчать, не готувались. Все ж отримують подарунки. Дівчатка приміряють чобітки, а хлопці розпаковують іграшки.
«Якби не допомога людей, не знаю, які б ці діти росли, – каже дорогою додому Юлія. – Шкода, бо вони, як і всі інші дітки, хочуть вірити в дива. Цього разу Миколай знову не забув ні про кого. Дуже надіємось, що так буде кожного наступного року».
Близько 22.00 сім’я волонтерів вже вдома. Жартують, що цьогорічна місія – виконана.
Фото: LMN
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
