регіональні новини
Написати нам
30 Червень, 09:16
logo-black

Марія Прокопець: «Коли хтось згадував за Саліну навіть пошепки, йому просто затуляли рота»

Марія Оринчак

Кожної останньої неділі червня на Старосамбірщині вшановують пам’ять жертв, закатованих в урочищі Саліна поблизу Добромиля. Тут у ці дні у 1941 році при відступі радянські війська стратили близько 3 600 людей. Когось спочатку вбили, когось кидали в соляні шахти живцем разом із трупами. Про ті страшні для Добромильщини дні та вшанування пам’яті спілкуємось із дослідницею історії Саліни, поетесою Марією Прокопець. Розмовляємо у жінки вдома.

– Як добромляни ставилися до радянських солдатів та до цієї трагедії?

У 1939 році, коли нашу територію приєднали до Великої України, фактично наш край зустрічав радянських солдатів як визволителів. Тут, у Добромилі, як мені розказували старожили, їх зустрічали біля каплички з хоругвами, з квітами. Кажуть, коли під’їхала перша кінна рота, піднесли солдатам великий образ для поцілунку, і хтось з них відмахнувся рукою, так що той образ ледь з рук не вилетів. Вже тоді люди зрозуміли, що це щось не те. Не ті «визволителі». Але самі себе заспокоювали: продовжили вірити, що то теж українці і вони несуть визволення. Колись мала нагоду навіть бачити світлини тої зустрічі, але, на жаль, не вдалося їх зберегти у себе.

– Як радянська влада користувалась шахтами до 1941-го?

Частина НКВС одразу отаборилася на Саліні. Соляний завод, який існував понад століття, закрили. Сказали, що сіль вичерпалася. Вільнонайманим людям з сусідніх сіл сказали, що виходити на роботу вже не треба. А ті люди, які там жили, так і залишились. Правда, їх відгородили високим триметровим парканом, стояла охорона, щоб ніхто на територію частини не міг потрапити. Так минув 1939 рік. У сороковому, що людей здивувало, усіх покликали отримати зароблені гроші. Нібито завод уже працювати не буде, але невиплачені кошти вони отримають. Між тими солдатами, як і всюди, були люди і були людиська. І хтось одному чоловікові з села Тарнава, що йшов туди, підказав, «тікай звідтам, щоб ніхто не бачив». І багатьох так завернули. Ну а ті, хто таки пішов туди, вже тоді знайшли смерть в шахті.

– Хто першим виявив цю могилу?

Тих людей, що жили в будиночках неподалік, зігнали докупи у відстійник. Налякали, що фронт наближається, будуть бомбити. Вони сиділи перелякані, тряслися. Два вартові стояли, пробули там добу. А потім ті вартові вирішили їх відпустити. Вони порозбігалися, хто куди і таким чином залишились живі. Хтось побіг на Саліну, хтось вниз.
На Саліні була своя пекарня, свої магазини. То було таке своєрідне містечко у містечку, яке жило своїм життям. В пекарні ще був свіжоспечений хліб. Хтось забіг по нього, хтось похапав мішки пшениці. Москалів вже не було. І буквально впродовж півдня під’їхала словацька частина і почала випитувати тих людей, де є шахта, в якій помордували людей. А вони нічого не знали тоді про те. Спитали, яка саме шахта. Словаки сказали, що четверта. Люди підвели їх до тої шахти. А біля неї чомусь була перекопана земля діаметром в 5 метрів. Коли розгорнули дошки, побачили першим ділом тіло молодої жінки з розпоротим животом, видно була вагітна. Далі почали витягати інші трупи і складати їх в рядочок.

– У той період масове винищення радянськими солдатами людей спостерігалось по всіх тюрмах Західної України. Хто були в’язнями Перемишлської в’язниці, які загинули на Саліні?

Більшість з них просто були засаджені за те, що вони українці. Хтось невдало пожартував, там пісню якусь заспівали. Ну а тоді було чимало людей, які в один момент то все доносили, аби себе вивищити, мати з того якийсь зиск. Не дивлячись на те, що ціною того зиску гинуть люди. Коли ту колону вели з Перемишля, хто не міг йти, того розстріляли на місті. Там люди трьох покійних знайшли.

– В’язні хоча б здогадувались, що йдуть на смерть?

Ні, вони думали, що йдуть на роботу на соляний завод. Були між ними такі, що до війни там працювали. Дуже тішились. Їм дали надію, що дійсно везуть на завод працювати. Але чомусь повели їх не туди, де завод, а дорогою направо в ліс. Навмання вивели горою, дебрями до шахт. Свідки кажуть, що тоді зробилось на землі пекло. Кулемети стріляли день і ніч.

– Звідки в тих солдатів така жорстокість?

Вони були настільки зазомбовані радянським режимом. В них виховали таку ненависть до всього українського. Вони ніби начинені були тою ненавистю. Коли патронів не стало, почали бити в’язнів дубовими молотами.

– Яка доля чекала на свідків катувань?

Коли колону вели, стежили, щоб нікого не було при дорозі. Одна жінка розповіла мені, що пасла тоді корову на вулиці, то солдат відштовхнув її, щоб та не дивилась. Двох чи трьох, що відверто спостерігали за колоною, просто вбили. Їм важливо було, щоб ніхто не бачив. Одна вчителька з Нижанкович розповідала, що пекла тоді хліб, вхопила під пахву дві хлібини, та й вирішила винести тим в’язням, розуміла, що вони голодні. То й справді йшли змордовані люди, обдерті, під палаючим сонцем. А дві малі доні теж взяли по хлібині та й вибігли за нею. Вона не могла навіть зорієнтуватися, скільки в тій колоні людей. Як тільки побачили, як вони передали ті хлібини, шпурнули ту жінку в колону. Діти вхопились за її спідницю, страшно плакали і кричали. Вони і дітей туди штовхнули. Але не всі солдати були настільки жорстокі. Один в другого спитав: «Зачем тебе ета старуха? Видиш, как дети плачут? Отпусти их!». Інший дорікнув йому, що він добре знає, що свідків залишати їм не можна. Але він таки змилосердився. Коли той, жорстокіший, від’їхав конем подалі, він її вивів з колони і кинув в рів. Наказав мовчати і ніколи не згадувати, що таке бачила. Але все одно, як тільки радянська влада повернулась, ту сім’ю першою вивезли до Сибіру.

– Що було після того, як виявили могилу?

Витягали тіла впродовж двох тижнів. Тоді це все розійшлось по селах, одні одному дали знати, що замордували багато людей. Ті приходили, оглядали тіла, чи немає кого знайомого. Всього витягли десь 912 тіл.

– А тих, кого не можна було ідентифікувати?

Німці змусили євреїв складати десятками ті тіла на господарські вози і везти на гору, а молодь викопала могилу, працювала над її облаштуванням. Там було, здається, захоронено 250 тіл.
Згодом у липні у Добромилі було велике поминальне віче. Є навіть його фотографії. І вони дуже цінні в тому плані. Згодом Радянський союз хотів звинуватити в тих розстрілах німецьких солдатів. Але на цій фотографії чітко видно, що в процесії, разом з отцем Мариновичем, стоять німецькі офіцери. Ці фотографії – живі свідки.

– Це єдиний випадок, коли соляну шахту використали як могилу?

Я так думаю, що червень 1941-го то була остання крапля. Ніхто не знає, що діялось там, у шахтах раніше. Люди, що жили неподалік, розповідали мені, що весь час звідти йшов якийсь дивний запах. Часто туди їхали фури, повністю закриті, що не видно було, що всередині. А по тій дорозі потім були сліди крові. Ніхто не знає, скільки там внизу може бути спресовано тих трупів.

– Як Ви вперше дізнались про Саліну?

Мій батько був повстанець. Коли я була маленькою дитиною, однієї ночі до тата хтось прийшов. Один чоловік вранці взяв мене на коліна, притулив. Каже до батька: «Бачиш, ти свою дитину і бачити можеш, і обійняти, а я ні». Я дивлюсь, а в нього на чолі велика вм’ятина, така просто яма, питаю, що то таке. А він мені каже: «То я, дитино, з пекла вилазив, то чорт мене так вдарив по голові. Хотів, би я з того пекла не виліз, але я таки дав ради втекти».
Якби він не сказав того слова «чорт», то воно б так певно мені не відбилось. А мене тоді так вразило, що чорт виліз з пекла і вдарив вуйця Степана так, що йому аж голову заламало. Я почала мучити його питаннями, а він сказав, що я виросту, поїду сама подивитись на ту Саліну і розкажу людям те, що він мені розказав.

– А коли безпосередньо почали збирати свідчення очевидців?

Після музучилища мене скерували на роботу у Добромиль. Коли приїхала сюди, одразу пригадала собі ті слова про чорта. Почала шукати, де ж та Саліна. Так обережно, бо 60-ті роки – то ще такі непевні, тривожні часи були. Було ще табу на все: не можна було ні молитися, ні співати, ні говорити про щось таке.
Раз спитала в такої старшої жіночки, що працювала в садочку нянечкою: «Пані Марія, та хіба Ви не знаєте, що там людей мордували?». А вона мені закрила рот, каже: «Тихо будь, що ти не знаєш, що про то не можна говорити? Бо стільки твоєї роботи тут буде. Поїдеш в Сибір тільки так!».
Люди боялися. Але потім, коли вже почалася відлига, трохи ожили. Слово за слово, щось дізнавалася. Але й тоді не можна було туди спокійно ще зайти. Вічно випитували, чого там ходимо.

– Коли почала вшановуватись пам’ять Саліни?

У 1989 році ми вирішили перший раз піти в червневі дні разом з небайдужими людьми на Саліну. Але то ще потай, одні одним передавали з уст в уста, тільки довіреним людям. Але які би ми не були конспіратори, все одно хтось доніс. Коли ми були на повороті до Саліни, вже там стояли вартові, міліція. Ми тоді попід ліс, різними сторонами обійшли, вийшли на верхню могилу, помолились і почали собі тихенько співати заборонені українські пісні: «Ще не вмерла Україна», «Не пора, не пора». Тоді хтось з тих людей питав нас, чи то ми вже геть збожеволіли, що таке собі дозволяємо. Десь людей сорок тоді прийшло. На наступний рік вже значно більше людей йшло.

65876576_2671337316227966_4539749258999365632_n
65226631_1724391467859865_5480824284869820416_n

– А за Незалежності?

Багато одразу визначних людей приїжджало. Поки були керівниками, то приїжджали, а зараз щось їх на Саліні не видно. У 1991 році вже дуже велика процесія йшла з священниками, дітьми. То був початок кінця рабського страху, початок прозріння. З того дня про Саліну заговорили не тільки в районі, а у всій окрузі. Багато для передання пам’яті зробили тоді Конгрес українських націоналістів і Народний Рух. Ми працювали твердо: ходили по селах, розказували людям. До влади тоді прийшли Володимир Горбовий, Ульяновський. Вони теж багато зробили, щоб про Саліну не забули, почали збирати ті віча, організовувати навколишні села. Та пам’ять мала ожити і ожила, але чомусь зараз, – задумується, – чомусь зараз не так. Дай Боже, щоб мені тільки так здавалось.

65247872_338492507044472_3424119731358007296_n
65614930_394650591173782_4373748322037399552_n

Фото: LMN

  • 0
  • 2565
Схожі інтерв'ю