Десятеро дітей у 25 років: історія наймолодшого батька-вихователя зі Львова
У 25 років Андрій Видюк виховує десятьох дітей. Разом із дружиною Оленою вони мають рідну доньку Юстинку та дев’ятьох дітей-вихованців – рідних братів і сестер, яких подружжя прийняло у свій дитячий будинок сімейного типу. Колись вони приїжджали до дітей як волонтери, а тепер їхнє життя – це школа, лікарі, дванадцять днів народження на рік і все, що буває у звичайному батьківстві, тільки «помножене на десять». А почалася саме їхня родинна історія з десятирічної Соломії, яка одного дня запитала: «Коли ви вже мене назавжди заберете?»
Спочатку Соломія, що мешкала тоді в одному зі львівських інтернатів, просто чекала на приїзди Олени та Андрія.
«Вона запитувала, коли ми її візьмемо в гості, або коли ми на канікули візьмем, на вихідні. І потім ці ставочки росли, і в один момент вона запитала нас, коли ми заберем її назавжди. Ми вже тоді знали, що ми готуємся стати прийомними батьками, але їм ще про це не розповідали. Напевно, вона теж так якось відчула», – розповідає Андрій.
Сьогодні Олена й Андрій жартують: можливо, це не вони обрали дітей, а Соломія «придумала» їх як батьків для себе та своїх братів і сестер.
До батьківства Видюки йшли не один рік. Ще до шлюбу вони волонтерили в громадській організації, їздили до інтернатних закладів, допомагали організовувати табори та зустрічі з дітьми. У 2021 році обоє пройшли навчання на наставників.
Від початку повномасштабного вторгнення подружжя допомагало дітям, яких евакуйовували до Львова з регіонів, де тривали бойові дії. Саме тоді вони побачили систему інтернатних закладів зсередини і те, наскільки самотньо може почуватися дитина навіть там, де є хороші побутові умови.
А коли в Олени й Андрія народилася Юстинка, думки про прийомне батьківство стали ще сильнішими.
«І ми постійно думали про тих дітей, які в закладах, які самотні, яких ніколи не обіймають, не годують. І це дуже рвало нам серце», – згадує Олена.
Молоде подружжя давно говорило про те, що хотіло б прийняти дитину в родину. Але точно не планувало, що дітей буде дев’ятеро.
Зі своїми майбутніми дітьми Олена та Андрій познайомилися під час волонтерства. Олені особливо запам’ятався наймолодший Левко: хлопчик сидів на руках у виховательки, майже не показував емоцій і великими очима спостерігав за тим, що відбувається навколо. Згодом вони дізналися, що в нього є брати й сестри.
Коли подружжя звернулося до соціальної служби з наміром створити дитячий будинок сімейного типу, першими їм запропонували саме цю родинну групу.
Дев’ятеро братів і сестер через різний вік тоді жили у двох закладах. Тому спочатку, у жовтні, додому переїхали старші діти, а в грудні – молодші. Соломія згадує той день дуже просто:
«Спочатку був трохи страх, а потім – радість. Ось коли ми приїхали, ми їли піцу і складали Lego».
А її старший брат Ростислав каже, що йому знадобилося близько півтора року, щоб почуватися у новій родині спокійно.
«Було дуже незвично. Це все було нове типу. Я мало чого пам’ятаю, але було добре», – згадує він.
Олена й Андрій не приховують: переїзд дітей додому не означав, що в одну мить дванадцять людей стали родиною.
«Перший день, коли діти приходять, ну, можливо, я так трохи загрубо скажу, але вони для вас абсолютно чужі і ви для них абсолютно чужі», – пояснює Олена.
Дітям треба зрозуміти, ким є нові дорослі і чи можна їм довіряти. Батькам – познайомитися з дев’ятьма характерами, звичками, страхами та вподобаннями. До того ж дев’ятеро братів і сестер уже були сформованою родинною групою. Навіть коли жили окремо, вони знали, що мають одне одного.
«Велика родинна група – це як такий окремий організм. І він приходить, і ти також мусиш навчитися стати його частиною. Ти мусиш стати своїм серед них, щоб вони тобі повірили і змогли тобі відкриватися», – пояснює Олена.
Найважчими були перші місяці.
«Перші пів року були пекельні. Загалом зараз от які є труднощі в батьківстві – це все помножити на 10. Там хтось захворів, приніс застуду, то ми всі хворі. Так само в нас є криза кожного віку серед дітей. І 3 роки, і 6 років, і підлітковий вік», – розповідають батьки.
Коли старші діти вперше переступили поріг нового дому, рідній доньці Олени й Андрія Юстинці було трохи більше року. Іншої родини вона фактично не пам’ятає.
«Нашій доньці був рік і два місяці, коли прийшли дітки. Вона з першого дня дуже їх полюбила. Старшим дітям просто було прикольно, що вона така маленька, вони з нею там бавилися. Дуже цікавий факт: вона ніколи не купляє щось тільки собі, якщо ми щось купляєм, вона каже: «Мені, і Левкові, і дітям», – каже Олена.
Водночас батьки свідомо не перекладають на старших відповідальність за молодших. Діти мають домашні обов’язки, можуть допомогти приготувати їжу чи прибрати, але побут залишається відповідальністю дорослих. Для Олени та Андрія важливо, щоб діти могли прожити те дитинство, якого їм раніше бракувало.
Тепер у родині дванадцять днів народження на рік. Кожному хочеться торта, подарунка або кудись поїхати. Найбільше грошей, кажуть батьки, витрачають на якісне харчування та пальне.
Троє дітей мають гемофілію. Двічі на тиждень їх возять до лікарні на інший кінець Львова.
«Гемофілія – це така хвороба, коли їхня кров не згортається, тобто організм не виділяє оцей білок, який допомагає крові згортатися. І якщо їм не вводити необхідний препарат, то це дуже небезпечно. Тому ми вдячні, що є можливість лікувати дітей і отримувати це лікування на державній основі», – пояснює Олена.
Сьогодні родина отримує передбачену для дитячого будинку сімейного типу державну допомогу. Андрій працює дистанційно в IT-компанії. Допомагають також рідні та друзі: батьки подружжя оплачують помічницю, яка двічі на тиждень бере на себе частину прибирання й готування.Будинок для родини надав благодійний фонд «Міст у життя», а з автомобілем для користування допомогла церква.
Станом на 30 червня на первинному обліку служб у справах дітей Львівської області перебуває 2167 дітей, позбавлених батьківського піклування. В області функціонують 46дитячих будинків сімейного типу.
Тим, хто лише думає про прийомне батьківство, Олена й Андрій радять передусім не ідеалізувати його і шукати підтримки серед людей, які вже пройшли цей шлях. Саме інші прийомні родини допомогли їм пережити найскладніші перші місяці.
«Ми дивились на інших людей і думали: «Ого, там люди 10 років є прийомними батьками – вони вижили, все нормально, є життя після», – каже подружжя.
А Олена згадує фразу знайомої прийомної мами, яка, на її думку, найточніше описує цей досвід:
«Прийомне батьківство змусить вас страждати, але зробить вас щасливими».
Соломії, яка колись питала, коли її заберуть назавжди, тепер 13. І те «назавжди», на яке вона чекала, сьогодні виглядає дуже буденно: школа, лікарі, дванадцять днів народження, піца, Lego, суперечки, застуди й маленька Юстинка, яка досі нагадує батькам: якщо щось купувати, то не лише їй – ще Левкові й дітям.
Підготувала Каріна Савка
Партнерський матеріал «Я зміг вхопитися пораненою рукою за скелю»: як ветерани відновлюються під вітрилами на Яворівському морі
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
