«Добре вже не буде»: львівські капелани розповіли, що не варто казати людям після втрати

«Не переживай», «все буде добре», «ти ще молода, ще народиш» – саме таких слів, за словами медичних капеланів, найменше потребує людина, яка втратила когось із близьких. Іноді найкраще, що можна зробити – просто сісти поруч і мовчати.

Щодня медичні капелани зустрічаються з людьми, життя яких війна поділила на «до» і «після». Вони приходять до поранених військових у лікарні, спілкуються з родинами загиблих, підтримують тих, хто переживає втрату або місяцями чекає бодай якоїсь звістки про зниклих безвісти рідних.

У розмові з журналісткою ЛМН, львівські капелани отець Тарас Гадомський та отець Руслан Мартинюк розповіли про найважчі розмови, які їм доводиться вести, про військових, які перестають бачити своє майбутнє, і про те, чому іноді мовчання допомагає більше, ніж будь-які слова.

«Ми не можемо сказати, що все буде добре»

Отець Тарас Гадомський став медичним капеланом майже випадково. В одній із львівських лікарень захворів священник, і його попросили тимчасово замінити.

«Я відчув, що маю якийсь такий, можливо, дар поспівчувати, вислухати, побути біля людини, поговорити. Я відчув, що в тому себе реалізую як священник, що можу допомагати людям, слухати їх, молитися з ними і за них», – пригадує отець Тарас.

Сьогодні він є референтом у справах душпастирстваохорони здоров’я Львівської архієпархії УГКЦ та координує роботу медичних капеланів архієпархії. Сам служить у лікарні Святого Пантелеймона, а також у храмі Святих Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії.

За роки служіння отець Тарас переконався: одна з найпоширеніших помилок – намагатися якомога швидше втішити людину, яка втратила близького.

«Ми не можемо словами розрадити, сказати, що все буде добре, бо насправді добре не буде, бо людини вже немає. Це велика втрата, яка буде боліти ціле життя. Але найбільше, що ми можемо зробити для цих людей – просто бути поруч».

Особливо болючими, каже капелан, можуть бути звичні фрази, які люди вимовляють із добрих намірів.

«Дуже часто кажуть: “Та не переживай, все буде добре”, “Ще когось зустрінеш”, “Ще народиш дитину”. Насправді це помилка, тому що ми ніби недооцінюємо тієї втрати, а людину це дуже болить. Не треба якось заспокоювати, треба просто бути».

За словами капелана, горювання може тривати довго, і завдання близьких – не пришвидшувати цей процес. Допомагає присутність родини, друзів, спільноти, а іноді й тих, хто сам переживає схожий біль.

Чекати сина, про якого нічого не відомо

У парафії, де служить отець Тарас, живе пані Марія. Її єдиний син зник безвісти на війні. Жінка – вдова, тож фактично залишилася сама.

Однак, каже священник, вона не закрилася від людей. Пані Марія активно допомагає при церкві й стала підтримкою для інших матерів, які втратили дітей або так само чекають звістки про них.

«Вона не падає духом. Попри цю втрату і біль, залишається активною. І, напевно, сама є підтримкою для тих матерів, які також втратили своїх синів», – розповідає отець Тарас.

Капелан переконаний: особливо важливо, щоб людина не залишалася зі своїм болем наодинці.

«Підтримка оточення дуже важлива. Просто побути поруч – це вже допомагає пережити цей період. Так само підтримкою можуть бути інші військові, інші матері, люди, які втратили рідних. Коли вони можуть поділитися своїм болем, це допомагає його прийняти».

«Вони не знають, що буде після війни»

Інші історії щодня чує отець Руслан Мартинюк. Із 2018 року він є капеланом Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні, де служить при храмі Святого Йосифа Обручника.

До нього приходять і військові, які після фронту проходять лікування через важкі психологічні травми. Вони сповідаються, моляться, але часто просто хочуть поговорити.

За словами отця Руслана, серед військових, із якими він спілкується, є люди з посттравматичним стресовим розладом, сильним емоційним виснаженням, депресивними станами. Проте однією з найважчих проблем він називає інше – втрату розуміння того, що буде далі.

«Вони десь втрачають це бачення: коли це закінчиться? З’являється втомленість, вигоряння, невпевненість. Вони не знають, коли буде кінець, коли вони зможуть досягнути перемоги».

Навіть люди, у яких удома залишилися дружини, діти, друзі та життя, до якого можна було б повернутися, іноді перестають бачити це майбутнє.

«Вони все одно десь втрачають цей сенс. Не знають, як собі дати з тим раду і як дати раду пізніше, коли повернуться з війни. Що буде? Як буде? Вони ставлять собі такі запитання».

Одного з таких військових отець Руслан пам’ятає особливо добре. До повномасштабної війни чоловік займався волонтерством, а потім добровольцем пішов на фронт. Удома на нього чекали дружина та донька.

Після пережитого у бойових діях він потрапив до психіатричної лікарні.

«Дуже важко таким людям. Але якщо з людиною розмовляти, підтримувати її, бути з нею, тоді вона помалу здобуває віру в себе, що може з тим справитися, може через це перейти. Що це не один день і не завершення. Головне крок за кроком йти вперед».

Поруч із чоловіком працювали лікарі та психологи, він спілкувався з капеланом, молився. Згодом військового виписали, і він повернувся до служби. Чим закінчилася його історія, отець Руслан не знає.

«Більше він не дзвонив. Але я вірю, що він все ж таки дасть собі раду, зможе перейти через це все і вернутися назад. І прийде знову до храму, і я побачу, що він прийшов».

Коли батьки ховають дітей

Чи не найважчими для обох капеланів залишаються розмови з батьками, чиї діти загинули на війні.

«В нас багато матерів, які втратили своїх синів. Це велика трагедія. Війна – це велика трагедія. І дати якусь пораду такій матері, дати їй розраду дуже важко», – каже отець Руслан.

Він згадує родину 18-річного хлопця, який добровольцем пішов на фронт. За словами капелана, під час атаки російського дрона хлопець загинув, захистивши інших військових.

До цього родина не була особливо релігійною. Після смерті сина батьки прийшли до церкви.

«Вони якось прийшли до Бога, прийшли до церкви, помолилися, знайшли якусь надію. Принаймні в тому, що їхня дитина не просто завершила тут своє земне життя і все».

Капелан каже, що в такі моменти люди часто шукають не пояснення того, чому сталася трагедія. Їм потрібна точка опори, яка дозволить жити з цією втратою далі.

Універсальних слів для таких розмов не існує. Іноді не потрібно нічого пояснювати, переконувати, що «час вилікує», чи обіцяти, що колись усе знову стане добре. Бо для людини, яка втратила сина, чоловіка, доньку чи батька, таким, як раніше, життя вже не буде. Можна лише залишитися поруч. Вислухати. Взяти за руку. А іноді просто помовчати.

Підготувала Вікторія Войтович