“У нас була ціль – вижити”: історія Людмили із Бучі про життя в окупації

Лютий цього року змінив українців назавжди, мешканці ж Бучі пережили найсправжнісіньке пекло.

Здається, наче вчора у Бучі тривало розмірене мирне життя. Людмила їздила на роботу, поралась по господарству, доглядала хвору маму. Та вже у перші дні війни землю її рідних вулиць топтали окупанти.

“Ми жили як усі, посміхались людям, робили свою роботу. Ніхто не чекав ніякої війни, ніхто не вірив, що таке може статися!”, – каже жінка.

Усю окупацію Бучі вони з чоловіком і мамою пробули у власному будинку. Виїхати із міста не змогли – евакуаційні автобуси забирали людей лише з центру. Дім Людмили – на околиці населеного пункту.

“Перші дні сиділи у підвалах. Було дуже страшно. Зривались снаряди, їздили танки… Та лютий був холодний, і ми зрозуміли, що довго у підвалі сидіти не зможемо. Треба було виходити”, – пригадує жінка.

Треба було виходити і пристосовуватись до нових умов.

“У нас була ціль – вижити”, – каже Людмила.

Тож виживали як могли. У домі Людмили – твердопаливний котел. Щоб зігрітись – палили у ньому лише вночі. Вдень це було дуже небезпечно, за дим із димаря росіяни могли вбити.

“Так ми і грілись, так і їжу готували. Ні води, ні газу, ні світла у нас же не було. Лише зараз все починають відновлювати. То ми готували на вулиці на мангалі. До нас вся вулиця сходилась поїсти”, – розповідає Людмила.

Вона твердо переконана: якщо її моральний стан і врятувало щось під час пекельного місяця під росіянами, то це якраз і були її сусіди. На їхньому куточку виїхали майже усі, залишились лише літні люди, котрі або не змогли, або не мали куди їхати. Їх Людмила з чоловіком і доглядала весь цей час:

“Мені не було коли думати про те, що відбувається. Я знала, що тричі на день ці люди прийдуть до нас у двір, і їх треба погодувати. Мангал палити вдень також не можна. Лише дуже зранку і дуже швидко, щоб не дай Бог не помітили”.

Їжа була нехитра – насипали в одну посудину всіх продуктів на суп, одразу і заправили його, аби вогонь горів якомога менше часу. Коли чули звуки вибухів та стрілянини неподалік – мали час. Бо значить росіяни в бою, на простих цивільних не мають часу.

“Ми і молились весь цей час разом. Були такі, що і не вірили, і молитви не знали. Але навчились з нами або просто слухали. Я впевнена, що нас саме Бог і молитви наші вберегли, що нас дім цілий і нас не вбили”, – ділиться думками жінка.

Окупанти приходили у їхній дім, адже базувались у будинках поряд:

“Ми знали, що вони тут, і чекали, що прийдуть до хати, бо вони оглядали будинки. Сидимо якось в хаті, дивимось крізь вікно, а чоловік заходить і каже: “Моліться, вони йдуть”.

Тоді росіяни вперше зайшли у дім Людмили та її чоловіка.

“Відчиняються двері, спершу автомат видно, потім їх. Оглянули все, мама плакати почала…”

Окупанти захотіли подивитись ще сусідні будинки, чоловік Людмили зголосився їм показати.

“Просив тільки: собак не вбивайте, я їх доглядаю, я їх закрию. Не треба їх вбивати”.

Собакам пощастило також – росіяни їх не чіпали. Вийшли з Бучі окупанти 31 березня.

“Вони як зайшли різко, так різко і пішли. Дуже швидко їх не стало. І вони тут нічого не чіпали, просто сіли і поїхали. Після того вже інші приїжджали. Ті танками крізь ворота на подвірʼя заїжджали, мародерили, бо потім танк геть обвішаний сумками їхав”, – розповідає Людмила.

Зараз вона, як і інші бучани, що пережили окпуації, намагаються повернутись до більш-менш звичного режиму життя. Хоча добре розуміють: таким як раніше воно ніколи не буде.

“Ми зовсім інакше дивимось на світ. Ми так багато переймались дрібницями, сварились через абсолютно смішні речі… Радіти треба кожному дню! Бачиш сонце, небо – радій, дякуй Творцеві! Просто радій і дякуй!”

Після того, як рашисти вийшли з Бучі, до міста приїхали волонтери. Людмилі, зокрема, допоміг БФ “Я не один”. Жінка безмежно вдячна усім, хто ділиться і бажає українцям добра та миру!