В моєму житті це вже друга війна: житель Маріуполя розповів про життя в заблокованому місті та втечу

Війна торкнулась кожного українця. Когось менше, когось більше, але без сліз не залишила жодного. Хтось має родичів на окупованих орками територіях, а хтось особисто став свідком, а то й жертвою рашизму. Герой цієї розповіді Андрій – житель Маріуполя – ділиться своєю історією війни: з чого все почалося, як виживали в облозі та як вдалося втекти з пекла.

Коли почалася війна

Мене звати Андрій, я житель Маріуполя і у моєму житті це вже друга війна. Перша була як учасника бойових дій в Афганістані, внаслідок якої я отримав контузії. Коли у 2014 році росія напала на Донецьку та Луганську області з міркувань безпеки я вивіз дружину та доньку до друзів на Хмельниччину. Сам залишився у Маріуполі, хоч наш дім знаходився за 6 км від бойових дій.

З часом ми звикли, й дружина з донькою повернулися додому. Буквально за місяць, як вернулась моя родина, а саме 24 січня 2015 року я пішов у магазин і попав під обстріл «Градами». Я отримав чотири поранення: в живіт, ногу і пах. Осколок ледь не зачепив серце. В результаті того обстрілу загинуло 30 людей і 120 було поранено…

24 лютого: до і після

У Маріуполі я працював на металургійному заводі ВАТ «Азовста́ль» інженером з автоматизації. Завод зараз повністю знищено, до речі. Жив в районі Східного. Вже цього року, 24 лютого коли продовжилась війна, адже у нас вона продовжилась, я поїхав до батька в центр міста, бо мій район почали обстрілювали першим. Взяв лише документи, бо думав повернутись ще додому, а вийшло, що вже не повернувся. У батька було безпечно декілька днів, 26-27 лютого почали стріляти й у центральні райони Маріуполя. Донька Катя вчилась в Київській політехніці і їй пощастило більше: в перший день війни її забрала до себе одногрупниця з Івано-Франківська. Весь час вона була в досить безпечному місці. А дружина у мене військовослужбовець, тож вона працює в тилу у нашій рідній області.

Забиті дошками вікна і життя в підвалі

В центрі міста стало зовсім небезпечно десь 3-5 березня. Снаряди прилітали досить часто та вибивали вікна будинків. Всі вікна довелось забивати целофаном та укріпляти дошками, щоб забезпечити хоч якесь тепло та безпеку. Коли снаряд потрапив у сусідній під’їзд, ми гасили пожежу до приїзду рятувальників. 10 березня ми з родичами підготували для себе «кімнату» в підвалі магазину “1000 дрібниць”. Дуже вчасно туди спустились, бо вже наступного дня «прилетіло» і по будинку батька. Деякі квартири вигоріли, а в батьковій виявили БМ-21 «Град».

Як ми жили у підвалі? Було холодно, десь 5-7 градусів морозу. Ми спали на стелажах для товарів, а ті люди, які прийшли пізніше, спали на підлозі у коридорі, підкладаючи під себе звичайний товарний картон. Спочатку готували їжу на багатті біля під’їзду, коли прилітали снаряди у двір, то доводилось їсти й сухом’ятку.

Нам ніхто не допомагав – ні влада, ні волонтери, оскільки не мали про нас жодної інформації. Місцева влада не організувала роботу маленьких магазинів, коли це було можливо (наприклад, 24-28 лютого). Також влада не подбала про роздачу чи продаж ліків. Були відкриті лише великі супермаркети, але там були дуже великі черги (звичайно, коли місто почали активно обстрілювати то магазини та аптеки не працювали). У місті був безлад, мародери все розграбовували. Стосовно зелених коридорів чи сповіщень про повітряну тривогу, то їх теж не було.

Втеча з пекла

У підвалі ми просиділи десь з 10 до 20 березня. На 11-й день вирішили спробувати виїхати з міста, і в нас це вийшло з першого разу. Коли ми їхали там залишалося ще багато людей. Я відчував себе досить спокійно, в мене страху не було, навпаки, чомусь знав, що в мене та сім’ї все буде добре.

Я вивіз свого батька, тещу, кума, куму, їхнього сина, дві собаки та дві кішки. Для того, щоб проїхати нам довелося на своєму шляху розмітати осколки від снарядів і пиляти дерева. Від Маріуполя до Запоріжжя ми проїхали близько 20 блок-постів, які контролювалися орками. Вони перевіряли всі речі, а чоловіків роздягали до пояса. На наших постах перевіряли лише документи. До речі, мій автомобіль було пошкоджено ще коли він знаходився у дворі біля будинку. Осколками пробито кришу, капот, багажник. Їхавши до Запоріжжя ми бачили російських солдатів, які були одягнені не зрозуміло у що проти    наших військових. Техніка в окупантів також дуже стара. Дорогою до Хмельницька нам допомагали усі: працівники одного з СТО по дорозі полагодили мою машину абсолютно безкоштовно, а лікарі допомогли подбати про здоров’я батька. Вкотре переконуюсь, що українські люди неймовірно товариські.

Коли ми під’їхали до Запоріжжя, то працівники поліції зібрали нас у колону і відвезли у центр, де волонтери надали одяг та їжу, тим, хто цього потребував. Ми зупинилися у знайомої, яка нас відмила та нагодувала. На наступний день рушили в дорогу.

Нам вдалося доїхати до Хмельницького, де я маю багато знайомих і саме вони надали нам безкоштовно житло. Я забрав доньку з Івано-Франківська, і ми з нею зараз живемо тут, а моя дружина Оксана знаходиться за місцем служби, але зв’язок з нею є, тож ми постійно спілкуємося.

Я не знаю, як буде далі, але я вірю, що ми обов’язково переможемо!

Розмовляла Олена Лещенко