“Він був людиною, яка мені дарувала крила” – дружина Героя Богдана Голуба
Львів’янин Богдан Голуб 24 лютого 2022 року без роздумів змінив своє цивільне життя на військове. Мріяв навчити дочку водити машину та видати заміж, обожнював сонце та природу, дуже хотів подорожувати та мав великі плани на майбутнє життя, але два роки тому, 15 травня, все це обірвалося, тому що Богдан загинув від осколкового поранення на Луганщині.
Чоловікові було 52 роки. Працював на посадах інженера та оператора-налагоджувальника в корпорації «Артеріум», ПрАТ «Львівська пивоварня», ПрАТ «Компанія Ензим», мав “золоті руки”. У перший день повномасштабного вторгнення пішов добровольцем, хоча мав проблеми зі здоров’ям: хвору спину та шлунок. Був зарахований до лав 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила Збройних Сил України. Обіймав посаду оператора-далекомірника відділення управління батареї протитанкових керованих ракет протитанкового артилерійського дивізіону. У складі свого підрозділу боронив Луганщину.
“Ми познайомилися з ним 1 січня, 2001 року. Це була наша перша зустріч. На третю зустріч він сказав, що ми обов’язково з ним одружимося. Так, і сталося. Ми прожили разом трошки більше, ніж 20 років, і з кожним роком наші почуття ставали сильнішими. Коли Богдана не стало, я задумалася про те, що напевно не потрібно так сильно кохати, тому що коли ти втрачаєш кохану людину – можна збожеволіти”, – розповідає дружина загиблого військового, Наталія Голуб.
Жінка додає, що найважче для неї зараз – бачити речі, які вони разом купували, тому що в кожному з них є згадка про чоловіка.
“Коли я ходжу в укриття під час повітряної тривоги, я беру з собою документи, гроші, свій телефон і старий телефон Богдана, який напевно вже навіть не працює. Я не можу залишити його вдома, тому що це річ, яка мені нагадує про нього”.
Пані Наталія згадує, що чоловік був дуже світлою та надійною людиною. Він дуже любив життя та мав реалістичні плани на нього.
“Я завжди знала, що якщо мене звільнять з роботи, я захворію, тощо, завжди поруч буде Богдан, який мене підстрахує. Він був опорою не тільки для мене, він був опорою для всієї сім’ї. Коли він пішов воювати і вдома щось траплялося, я казала дочці, що тато вернеться і обов’язково виправить. Коли він жив, я раділа життю. Я прокидалася і тішилася сонцю, тішилася дощу, тому що я знала, що в мене є Богдан, а тепер мені байдуже. Я була з ним справді щасливою”.
Дочка загиблого Захисника Марія розповідає, що в дитинстві тато для неї – це було свято. Він постійно проводив з нею час, багато що дозволяв та хотів всьому навчити. В підлітковому віці між татом і дочкою часто виникали суперечки, через схожі характери.
“Нам було дуже важко знайти спільну мову. Я дуже схожа на тата як зовнішньо, так і характером, і коли ми починали спорити на якусь тему – ми просто сварилися. Тоді я думала, що тато мене не любить, але насправді в нас різні мови любові. Я хотіла щоб мене обнімали, говорили компліменти, а тато свою любов показував діями. Наприклад, він хотів мене навчити їздити на машині і всіма словами пояснював, що це потрібно”.
Зі слів сім’ї Богдана, він дуже рідко казав слово “люблю”. До дружини він показував свої почуття увагою та підтримкою, а до дочки – бажанням навчити того, що вміє сам та турботою.
“Тато показав мені приклад справжнього чоловіка і того, як він має ставитися до жінки. Я ніколи не чула, щоб він якимось образливим словом сказав до мами, чи щось таке. Це була неймовірна повага”, – розповідає Марія.
Марія розповідає, що коли батько пішов воювати, він не казав довгий час в якій вони області. Він дуже не хотів, щоб вони хвилювалися і говорив, що все нормально. Коли рідні попросили надіслати фото у військовій формі – категорично відмовився, не називаючи причини.
“Вже після його смерті, коли його привезли, ми зрозуміли чому він не хотів робити фото. Він схуд майже в половину”, – зазначає дружина.
Близькі Богдана постійно уявляли момент зустрічі з ним на вокзалі: синьо-жовті кульки, міцні обійми та сльози радості.
“Я кожного вечора, перед сном, уявляла, як ми з мамою зустрічаємо тата. Я завжди знала, що тато точно повернеться живим, тому що це ж тато, як він залишить мене і маму. Коли нам подзвонили і сказали, що його не стало – ми були впевнені, що це помилка. Я сприйняла цю ситуацію з сміхом, тому що була переконана, що це не так” , – згадує дочка військового.
“Всі часто кажуть, що час лікує. Це далеко не так. Коли ти втрачаєш свою рідну людину, рана буде боліти постійно. Так, колись більше, колись менше, але вона не загоюється. Єдине, що зараз трішки допомагає – це догляд за його могилою та різні згадки, які будуть берегти пам’ять про нього”, – ділиться пані Наталія.
Богдана Голуба посмертно нагороджено «Почесним знаком Святого Юрія» за оборону Незалежності України, орденом «За мужність» ІІІ ступеня та орденом “Хрест Героя”. Також Захиснику відкрили меморіальну таблицю пам’яті за адресою Пасічна, 171.
“Є фраза, “Герої не вмирають”, але вони помирають. З часом вони залишаються лише в пам’яті своїх рідних людей. Меморіальні таблиці – це можливість нагадати іншим, що хтось воює для того, щоб інші могли жити. Найгірше, це бачити і розуміти, що чоловіки, яким 30, 40 років втікають, ховаються, а не йдуть захищати державу, в якій живуть їхні діти, батьки чи друзі. Можливо, коли вони бачать таблицю пам’яті на своїх під’їздах чи школах, в них прокинеться совість, якщо вона взагалі є”, – каже дружина Богдана Голуба.
“Коли тато загинув, мене дуже нервували люди, які продовжували слухати російську мову чи спілкуватися російською мовою, тому що він віддав своє життя не за таке майбутнє і не за таку націю. Коли мені казали “а нащо ви його відпустили”, або ж “він зробив свій вибір” я дуже агресивно відповідала, тому що ці люди не розуміли, як мені і як мамі. Так, це був тата вибір піти на війну, але він не обирав смерть!”, – зазначає Марія.
Дівчина ділиться, що найкраще, що можна зробити для рідних, які втратили близьку людину – просто обійняти, можливо пожаліти, але точно не коментувати ситуацію зі смертю.
“Війна відсіяла від нас багатьох людей. Хтось втік, тим самим зробив свій вибір, а хтось просто не розуміє, що зараз нормально, а що ні. Ми побачили справжні обличчя тих, кого вважали близькими”.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
