Жанна Малецька 29 років творить костюми для Львівської опери: як працює її цех | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
31 Березня, 19:55
logo-black

Жанна Малецька 29 років творить костюми для Львівської опери: як працює її цех

Свої називають цей будинок «Маляркою». Тут народжується значна частина театрального мистецтва. Декорації. Взуття. Костюми. Все це у поєднанні з талантом митців та атмосферою залу творить той магічний ефект катарсису, який часом відчувають театральні глядачі. П’ятиповерховий будинок на вулиці Куліша, позаду готелю Львів, навряд чи хтось асоціює з Львівським оперним театром. Та без нього функціонування культового культурного місця неможливе. 

За розкішними операми, балетами, концертами й оперетами театру стоять понад 550 працівників. Це адміністратори, декоратори, закрійники, майстри зі створення взуття та фахівці десятків інших професій. LMN зазирнула за куліси сцени, у ту саму «Малярку», аби привідкрити для читачів та глядачів інший бік театру. 

Наш перший матеріал – з кравецького цеху, який очолює художниця-модельєрка Жанна Малецька. Це розмова про життя, театр та життя в театрі. 

Робота на все життя

Ми зустрічаємось, коли пані Жанна саме завершує примірку. Підбирають ідеальний костюм для артиста, який відтепер гратиме в «Есмеральді». Арсен Марусенко, який у виставі має дві ролі, розпитує, чому нашивка на костюми саме бордова. 

«Ну я не художник по костюмах тут, тому я не можу знати чому саме таке рішення. Але чекайте, Есмеральда – то Франція. Може, то у них такі родові герби були на кожен замок. І ті, хто робив виставу, знайшли, хто де жив і відтворили максимально точно», – намагається знайти відповідь на питання артиста Жанна. 

У примірочній також висять частини костюмів для нової постановки «Запорожець за Дунаєм» та «Наталки Полтавки». Поруч з примірочною – просторий кабінет зі світлими стінами. Тут ще одна вішалка з десятками костюмів. Все це зараз у роботі в майстринь. 

Навколо близько 15 робочих місць. За багатьма з них працюють швеї — старші майстрині в окулярах. Вони, хвалиться Жанна, вміють шити все: кишеньки, гудзики і будь-що, що можна придумати. Схоже, наша присутність їх не дуже турбує — вони пильно приглядаються до того, чи шви виходять рівними. 

У залі також працюють дві закрійниці та художники-модельєри. Ще є троє людей на художній обробці костюмів — вони працюють в іншому кабінеті. Також у команді є художник по головних уборах. 

 

«У театрі є така якась дивна річ — хто сюди приходить, той рідко йде. Якщо спочатку воно тобі подобається на 50%, то затягне і ти станеш як наркоман. І якщо ти гориш цим, будеш постійно перейматись, щоб все вийшло як треба. І коли ти йдеш на якусь прем‘єру, завжди хвилюєшся. Щоб ні в кого нічого не відлетіло! Щоб ніде нічого не впало! Щоб нічого нікуди не зачепилось», – ділиться Жанна. 

За словами жінки, люди, які не перший день в театрі, вже не рахують робочі години й дні. Жанна у березні наступного року відзначатиме 30 річницю роботи в Оперному. 

«Ми з цими людьми так давно знаємось, як ото чоловік з жінкою. Я дуже люблю своїх працівників і довіряю їм», – зазначає Жанна. 

Шлях Жанни до театру

Жінка народилась у селі на Житомирщині. Що таке театр, до навчання не мала й уявлення. У школі, розповідає майстриня, не було театру, але був великий акцент на позакласну роботу. 

 

«Ми постійно виступали, мали якісь завдання, на зразок створити костюм, наприклад на свято осені. Я не знаю, чому тепер в школі цього нема. Але це дуже розвивало в плані творчості.  Моя прабабця шила. Прадідусь малював церкву. Коли постало питання, куди вступати, в мене було бажання стати модельєром. Я собі щось там малювала в зошиті. Але в школі як такого малювання не було. І вчителів малювання не було. Було потужне креслення. Я поїхала два рази до якогось вчителя в район, та й 2 роки потім сама собі шось там малювала», – ділиться Жанна. 

Після школи жінка приїхала до Львова. Хотіла вступати у відповідний технікум. Здала все добре, ну але часи були інші… Вступити було не так просто. 

«Але я знала, що зі Львова вже не поїду. А нами ж керує Бог. А ми вже або сприймаємо ті речі, які нам даються, або ні. Тоді знайшлися дворічні курси. Там був дуже правильно побувадований процес. Дали багато знань. І потім якісь знайомі запропонували працювати в Оперному. Ну і так я опинилась тут. Прийшла сюди шити на машинці. А потім стала модельєром. Згодом головним модельєром. А пізніше й художником по костюмах», – розповідає Жанна. 

І хоча технікум жінка не завершила,  вищу освіту дизайнера таки отримала – в Українській академії друкарства.

Театр VS класичне ательє

Жанна наголошує: вона та її колеги далеко не артисти. Вони більше як обслуговуючий персонал театру. Тож легко могли б працювати на інших підприємствах.

 

«Але тут є дуже багато нюансів, які приносять радість. Ти бачиш результати своєї роботи у комплексі. Якби я працювала в ательє, ну бачила б я там жінку чи дівчину на фінальній примірці, ну одягнулась вона і пішла. Коли люди роблять колекцію, вони роблять так, як їм подобається. Зробили і відпустили. Ми трошки такі фанати своєї справи. Треба посидіти довше – то нема проблем, головне добре зробити», – розповідає Жанна. 

Хоча, жартома каже майстриня, іноді почуває себе тут Фіоною, що заточена у в‘язниці — адже пів дев’ятої приходить на роботу і пів дев’ятої йде. 

Ключовий підхід у роботі Жанни — у жодному разі костюмом не нашкодити. Ні балетмейстеру, ні режисеру, ні артисту. 

«Театральне ательє — це цікавий простір. Може, я ото мало виходжу з зони комфорту. Але якщо ти тут попрацював і маєш досвід, то на що з нього виходити, як тепер модно казати? З зони комфорту варто виходити, якщо ти неоцінений і нереалізований. Але в нас тут наразі навіть кравчині можуть прийти на примірку, подивитись, оцінити свою роботу. Сказати, що вони не реалізовані? Ну, не знаю… Бачу, що люди згодні витрачати свій час, їм цікаво, вони переймаються результатом. Тому я думаю, що ми тут, у «Малярці», реалізовані люди. А фінансова сторона… Ну зараз війна — всім тяжко. Але за часів отримання статусу «національного» ми досить непогано почувались», – розповідає майстриня. 

Особливо відмінність від звичайного ательє відчувається на прем’єрах. Коли робиш колекцію і виходиш перший раз на сцену, каже Жанна, здається, що всі нюанси дуже сильно видно. 

Як народжуються костюми

Нові костюми потрібні у кількох випадках. Перший, як з Арсеном і «Есмеральдою» – коли в репертуарі є вистава і вводиться новий актор. Тоді відповідно до його параметрів треба відтворити необхідний костюм. Інший випадок – коли вирішують поставити нову виставу. Тоді збирається художня рада і вирішує, що поставити. Цією радою затверджують художника по декораціях, художника по світлу, художника по костюмах і режисера. Ці люди збираються і розмовляють. 

 

«Усі відштовхуються від погляду режисера. Як він хоче — у класичному стилі чи на сучасний манер. Якось я була художником по костюмах у «Травіаті». То режисер чітко дав своє бачення — Травіата — це багата жінка, яка має свій бренд шампанського. І отут ми маємо це обіграти. Режисер може сказати, що події відбуваються у Франції XVI століття або ще десь», — пояснює Жанна. 

Отримавши повний спектр побажань режисера, художники беруться до своєї справи і спілкуються між собою. Коли є по кожному напрямку концепція — тоді приносять ескізи. Їх затверджує на великій нараді технічна і художня рада. Тут всі директори цехів бачать макети для нової вистави. Далі за опрацювання беруться технічні цехи. 

«По правилах, на створення ескізів передбачено хоча б місяць. Але, до прикладу, зараз я працювала як асистент на «Страшній помсті», а вже за 3 тижні мала вийти вистава «Пізнай себе», де я була художником по костюмах. Тут часу на креатив та обговорення було обмаль. Тож я просто пояснила режисеру вистави, Василю Володимировичу, своє бачення. Він погодив і попросив покликати вже на примірку», – зазначає Жанна. 

Художники бувають різні

Продумати художнє бачення костюмів для нової вистави не завжди доручають фахівцям Львівської опери. Часом цю роль також доручають зовнішнім майстрам. Буває таке, що цех працює за ескізами, які творять гостьові художники по костюмах. Були в театрі у такій ролі митці з Польщі та Німеччині. 

 

«Як головній модельєрці, мені треба вміти працювати з усіма майстрами, з будь-яким баченням. Треба бути дуже гнучким. Але на 100% робити все по інструкції складно. Бо я давно знаю наших артистів. Знаю, що їм сподобається. Знаю, кому які фрази не можна казати в жодному разі. Знаю, що зовсім не зайде і в кінцевому результаті доведеться все переробити», — пояснює Жанна.  

Де взяти креатив і чому він часом спричиняє сварки

Бажано не дивитись чужі вистави перед підготовкою костюмів. А якщо дивитись – то тільки щоб не повторитись. Шостого колеса, метафорично пояснює Жанна, вже ніхто не видумає. Але придумати якісь цікаві поєднання завжди можливо. До того ж, кожен художник має свій почерк. 

«Тут дозволяється свобода. То творчий процес, тут можна придумувати 500 різних варіантів. І можемо інколи через ті різні творчі нюанси і посваритись: балетмейстер хоче своє, режисер своє, ти своє. Деколи доходить до образливих слів і кидання усього, що можна», – каже жінка усміхаючись. 

Якщо костюми сучасні – вони мають бути на особливо високому рівні, вважає майстриня. 

«Якось одна оглядачка написала дуже цікаву фразу, яка мені відгукується. Про те, що ми глядача маємо виховати. Глядач має бути підготовлений. Все має бути в гармонії. Костюми, як на мене, все таки мають бути цікавими. Бо як ми бачимо кожного дня на вулиці джинси — піти в театр подивитись на них, то не є дуже цікаво. Зараз люди не переймаються шиком, одягають найкомфортніші речі. Тому цього фешену зараз немає. І інколи хочеться його побачити.  Але питання в тому: якщо ти бачиш це кожен день, то нащо йти в театр і ще тут дивитись?» – ділиться  Жанна своїм поглядом. 

Життя костюмів після цеху

Безпосередньо на виставі працюють фахівці інших цехів. З «Малярки» створені вироби передають костюмерам, які безпосередньо за кулісами допомагають артистам одягатися. На прем’єрах  майстри, швеї та кравчині можуть насолоджуватись картиною з залу. 

 

«Буває таке, що ти ніби все продумав, а на сцені світло включили не того кольору і воно вже зовсім по-іншому виглядає. І тоді вихід треба шукати дуже швидко. І цей процес випробування костюму там – це ще один великий етап. Але такі речі зазвичай помічаються і виправляються ще на фінальній репетиції», – пояснює Жанна. 

Коли виставу більше не показують, костюми вивозять на зону — складські приміщення на Гайдучка. Там всі декорації і костюми вистав, які не йдуть.

«Є дуууже старі. Такі вже зношені. Вже поїджені міллю. То вони списуються», – пояснює Жанна. 

Костюми – це авторська  власність художника. Тому просто так їх віддати, продати чи позичити не можна. Однак були випадки, що із старих костюмів підбирали якісь деталі для нових вистав.  Або ж буває, що за ескізами та напрацюваннями театру ставлять таку ж виставу в партнерських театрах інших міст. Тоді костюми ніби отримують ще одне – додаткове життя.  

Марія Оринчак
Фото Христини Міськевич

  • 0
  • 1229
Схожі публікації